Моя Нова виглядає пригніченою і розбитою, наче по її свідомості й прагненнях проїхались важезним катком. Дивиться в одну точку, крок — збитий. Моє серце стискається від жалю. Вчора в день я наїхав, увечері колишній, вночі знову я намагався щось довести насамперед собі, й на додачу батьки всипали доброї прочуханки. Дівчинка морально страждає. Усі ми були юними, і відчували цілковите нерозуміння зі сторони оточення.
Я прочиняю дверцята із середини. Не надто галантний жест, але що поробиш? Зовсім поруч проживає Маргарита. Можливо, вони сусідки й добре знають одна одну, а тут я власно персоною. Особисто мені скандал не потрібний. Крім того, я вирішив розставити з Новенко всі крапки над і. Майже не спав, обдумуючи кожнісіньке слово, яке скажу дівчинці - блискавці, що доволі несподівано та нахабно увірвалась у мою буденність.
Поліна мовчки сідає, намагаючись не дивиться у напрямку свого водія. Усередині знову прокидається дивне тремтіння, варто цій малій опинитись поруч. Вона наче магніт притягує мене і різного роду неприємності.
— Не ставитиму дурних питань, аби не чути розумних відповідей, — говорю, плавно виїхавши у загальний потік транспорту. — Такої реакції слід було чекати. Твої батьки — адекватні.
— Ти не знаєш, що відбувалось в рідних стінах! — схлипує імпульсивно торкаючись постраждалої щоки. Я ловлю невинний, на перший погляд, жест і щосили стискаю пальцями шкіряне кермо. Не потрібно являтись судово-медичним експертом для точного визначення тілесного ушкодження. Як говориться, результат на лице — зблизька бачу червоні плями з характерними відбитками пальців. Навіть страшно уявити, з якими тиранами бідна Нова мешкає. Тепер зрозуміла її неусталена поведінка.
Проте, я намагаюсь подавити у собі почуття турботи за підлеглу, зрубати в корені бажання її підтримати, втішити.
По дорозі зупиняюсь на АЗС. Взявши кави, простягаю Поліні.
— Пригощайся. І годі рюмсати. З часом все перемелеться і забудеться Впевнений, твої близькі вже шкодують про інцидент. Не телефонували?
— Ні, ми з мамою наговорили одна одній безліч негарних, образливих слів. Думаю, не скоро помиримось. А за каву дякую!
— Будь ласка, — проникливо роздивляюсь знайому, яка вдає глобальну зайнятість своїм напоєм. — Ходи до мене, — не витримую довгої мовчазної напруги й піддаюсь почуттям.
Дівчина тремтить під моїми долонями. Здригається. Цілую у маківку. Затишно і спокійно. Рідна і наче частина мене, моє продовження.
— Я дуже рада, що ми зустрілись. Попри все, ти хороша людина.
— Я хочу, щоб у тебе все було добре. І ти не псувала власного життя необдуманими вчинками. Пообіцяй включати мозки, ретельно обирати друзів і не заводити сумнівних знайомств.
— Оберігатимеш мене? Мій персональний янгол-охоронець.
— Оберігатиму, але не думаю, що таким чином, як собі понавигадувала. До речі, залишайся у нашому відділку. Мені спокійніше, якщо ти перед очима.
— Дякую, — чмакає у щоку. Я тільки скептично махаю головою. Поруч з цією дівчинкою сам поводжусь безрозсудним хлопчаком.
До роботи приїздимо разом. Нова швиденько вискакує з машини, й першою кидається до центральних дверей. Я проводжаю знайому довгим поглядом, про себе відмічаючи рівні ніжки й заманливу фігурку, пригадую якою ніжною і чуйною була у моїх руках.
Спогади…
А як же Марго? Жінка хотіла познайомити зі своїми доньками, впустити мене у свою буденність, жити разом. Вона будує плани, поки я задивлюсь на інших представниць прекрасної статті.
Потім.
Я подумаю про це потім.
Вийшовши з машини, роблю кілька глибоких вдихів.
— Гаєв! А ти часу даремно не витрачаєш? — несподівано збоку роздається голос Толі. Звідки хлопець біля поліції? Зі здивуванням дивлюсь на його масивну фігуру, що повільно наближається із дальнього кута стоянки. На вигляд хлопець невиспаний, з легкою щетиною і скуйовдженим волоссям. Наче він також повертався у нічний клуб, де просидів до ранку.
— Привіт! — скупо відповідаю. — Що тут робиш? Здається, вчора не говорив про візит.
— Я завжди знаю, де потрібно з’явитися і що побачити. Мала так нічого. Вирішив погратись з молодою кров’ю?
— Підвіз. Дівчина працює у моє відділку.
— Шеф підвозить підлеглу. Так я й повірив.
— Не вигадуй, — зло вимовляю, ставлячи транспортний засіб на сигналізацію. — Так що сталось?
— Тема одна є. Потрібна твоя порада.
Ми проходимо в адміністративну будівлю. Толя мене відверто бісить. Його допитливий погляд невпинно ковзає зі сторони в сторону, часто зупиняється на молодих працівницях, котрі, чемно привітавшись, намагаються проскочити повз.