РОЗДІЛ 14 "Суто чоловіча розмова"

— Я все розповіла донькам,  —  з  неприхованими нотками радості  в голосі,  урочисто  сповіщає  Маргарита. Навіть  телефон  передає  її  полегшення  і   найкращі  сподівання. 

Відімкнувши  автомобіль,   вмощуюсь  за  кермо. На вулиці   темна  ніч,  але вибратись  раніше  не  було  жодної  можливості  у  зв’язку  з   ознайомленням  з  роботою ввіреного ВП.   Я  все  більше проймаюсь  повагою  до  Дмитровича.  Очолювати  підрозділ  — справа  відповідальна  і  нелегка.   Почуваюсь  вижатим  лимоном,  який  потребує  негайної  реанімації. Від жіночої  ласки  я  б не відмовився.

— Можемо  відсвяткувати.  Тим  паче  у  нас  є  ще  один  привіт   розпити  пляшечку  шампанського. 

Про своє  підвищення я  нічого  не  розповідав  жінці.  Навіщо хвалитись, якщо  не знаєш   чи  потягнеш    нав’язане всупереч  волі  ярмо. 

— Заінтригував,  любий.  Але…  Але  сьогодні  сусідка   погано почувається і  не  зуміє  посидіти з Іриною.  Мені  так  шкода. 

Розчарування  холодною хвилею  підкочується  до горла.   Поодинокі  зустрічі   останнім  часом  дратують  до   зриву  мозку. Я  розумію чергування,  діти,  відсутність  допомоги збоку  рідних… Та все ж… Коли ми останній  раз  зустрічались? Я  не маю  на увазі побачення  в  парку  чи кав’ярні.  Про себе  вживаю  міцне  слівце. Маргарита  — порядна  і  сувора. Нічого винити  жінку  у  тому,  що вона  чудова  мати  й дбає  про  малюків.

З іншої сторони   совість  гризе  набридливий  черв’ячок. Можливо,  я  поспішив  з   сімейною  вечерею  та  знайомством? 

— Ти  образився? —  моє   невдоволене  сопіння  перериває    ніжний,  сповнений   каяття,  голосочок.

Мій  янгол…

Почуватимусь  останнім  мерзотником, якщо   підтверджу  її здогад. 

— Все  нормально.   Зустрінемось  найближчим  часом. Пам’ятай,  я  дуже скучив. 

Настільки  скучив,  що  подумки  повертаюсь  до Нови.  Дурень!  Даремно  нехтувати  уставленим покоєм,   розумною  жінкою  заради   юної вискочки,  яка у  своєму  житті  нічого  не знає  окрім  батьківських  грошей,  гулянь  і  рожевих  мрій.  У  слідчі   подалася.  Ну,  нехай  спробує  чергувань,  виїздів,  валу  кримінальних  проваджень  і   нескінченних  годин  за  паперами. У  фільмах  легко  і  просто,  без  жодного протоколу  і  клопотання  до  слідчого судді. 

Усередині  прокидається  характерна  злість.  Мала дратує. Дратує  до болю у  голові. 

Я  пригостив  Поліну  кавою. З ввічливості  і  не більше,  а  натомість  отримав  цілісіньку  серію  зваблення.  Дівчина  пила  напій,  наче  торкалась  моєї  оголеної  душі,  наче  цілувала,  як  у  темному  коридорі  — довго,  самовіддано,  бездумно. 

— Артеме, я  кохаю  тебе,  — буденно  говорить  Марта,  готуючись  вимкнути  гаджет. Знову  заклопотана готуванням,  прибиранням  і  ще вишивкою.  Здається,  їй  навіть  замовляють  картини.

— І я тебе. Бережись…

Глухонімий   телефон у   руці,  самотні стіни   вдома,  порожнеча  на   серці,  тобто ідеальні  холостяцькі  обставини.   Кривлюсь!  Ні,  мозок   вимагає   відпочинку і  бажано  у  компанії  чогось  міцненького. 

Набираю номер  старого  побратима,  з яким   боролись  пліч -о -пліч  на  попередній  роботі.  Опер Толя  — душа  нашого  колективу.  Кращого  працівника  і  більшого  бабія  годі  шукати.  Через його  легковажну  вдачу постраждала  не одна  представниця  прекрасної статті.      А він все жартує,  мовляв,  плигає  у  ліжко сама,   то чому  не скористатись?  Будь  він  на моєму місці  тиждень тому, Поліна  б  не минула  гарячих  рук. 

Наївне  козеня. 

Як  сподівався, Анатолій   безвідмовно  погоджується,  тож    сповнений  бойового  духу, на сьогоднішній  вечір я  повністю  відкритий  суто  для  чоловічих  розмов.  

Невеличкий  клуб  зустрічає   небаченою  як  для   буднього  дня  метушнею.   Від  охоронника  дізнаємось  про концерт, який  проводить  доволі  відома  серед молоді  міста  група.  Звісно,  нашому  поколінню  подібна  тематика  не цікава  і  я  вже  хочу   смикнути  друга  за  рукав,  щоб  якомога  швидше звалити   звідси  у  більш спокійне місце,  як…

Ні,  не може  бути    такого збігу  обставин! Хоча  з  Новою  все   більш  ніж  реально. 

— Йдемо  звідси? — цікавиться  Толя,  морщачи   носа  від  гучних  басів,  що долітаю  із  середини. — За  квартал  звідси  є   доволі    симпатична  пивнушка.

Худорлява  фігурка  у  непристойно короткій  сукні  чорного кольору і в  босоніжках  на  катастрофічно  високій  платформі  повністю   поглинає  мої  думки.  Біля  неї вірна  подруга  і  ще купка   хлопчаків,  у яких  пушок  з  рилець  не зліз.  Всі  однолітки  й  не виключено,  що вчорашні   однокурсники,  котрі  зібрались  відзначити  перший  робочий  день. 

Поліна  виділяється.  Виділяється  породою… Вона  з  тих  дівчат,   які   вміють  себе  подати  у  підхожий  момент.  Впевнений,   сьогодні  в  красуні  не буде відбою  від  бажаючих  пригостити й  потанцювати. 

— Ей,   Гаєв,  ти чого  залип? 

Вона  нервує,  чи  мені  здається? Молоді  людини  стоять  на   значній   відстані,  щоб  безпомилково  визначити   атмосферу  між ними.  Наступної миті  один із  хлопців  робить крок  у  напрямку  Нової,  намагаючись взяти її   під лікоть. Своєю чергою  вона  виривається й  висловлює обурення  вголос.  Колишній?  Через  кляту  музику  не  розібрати  слів.