Забути нас

РОЗДІЛ 11 "Мінінарада"

Відкидаюсь  на  спинку  крісла  й  втомлено  потираю  перенісся.   Тільки  розпочалась  друга  половина  робочого   дня, а  мозок  від поставлених   завдань кипить  не гірше  казана  на  вогні.  Не  думав,  що  бути  керівником настільки  складно. Пам’ятається,  раніше  зайдеш  до  Дмитровича,  а  він  або в  телефоні, а  «Танки» грає  на  ноуті.   Лише  зараз  розумієш,  що  це   дієві способи перезавантажити  мозок.  Он  я   роздумую  чи не варто  повісити дартс  на  стіну  і   цілитись в  мішень  після  чергової  неприємної  розмови  чи спроби достукатись  до  робочих  звивин  підлеглих.  Мабуть,  немає  гірше   ламати систему  і будувати  нову. Я  не звик  працювати у  темпі,  запровадженому  моїм   попередником,  тож  особовому  складу  доводиться  переглядати  своє ставлення,  а  мені  повертатись  додому   з пляшкою  коньяку. 

За  два  останніх  дні  я  не  звик  до цього  величезного,  просторого  кабінету. Мій  був  у  кілька  разів  меншим і  затишнішим.   Що  приховувати, я  відверто  сумую  за  минулим часом, коли  міг  просто  поговорити  з дурнями  на  курилці. 

До речі, щодо паління. Шкідлива  звичка  повернулась.  Діставши  пачку  цигарок ,  підходжу  до  прочиненого вікна,  з якого відкривається  вигляд  на вулицю  та  крихітну   прилеглу  до адміністративної будівлі територію. Під  стінами юрмиться молода  кров — випускники, яких самовпевнено    призначили  у   ввірений  мені  підрозділ з  надією  подолати  нестачу кадрів  і   втримати нового  керівника  на  місці. Взагалі-то  хід  правильний.   Перезавантаження  здатне   зрушити  з мертвої  точки. 

Очима  зачіпляюсь   за  витончену  фігурку  у  форменій  спідничці  та  білосніжній   футболці – поло.  Серед інших  присутніх  дівчина  виділяється,  адже   одна  єдина   одягнула  світлий  верх  одягу.  Мені  не  здалось…

Кадик  нервово  сіпається. 

У   грудях  пече   від  браку  повітря. 

Дихай, Гаєв, дихай!

Це дійсно  мала  з весілля  Аркадія,  це  дійсно    Нова, яка  прокинулась у твоєму  ліжку і  яку  ти  безцеремонно  вигнав,  щоб більше ніколи  не побачити. Небо,  навіть  бомба  двічі  в  одне місце  не  потрапляє! 

З шокового стану вириває стукіт  у  двері.  На  порозі  вимальовується  кадровик Степанівна  — жінка  поважна  і  принципова,  як встиг  зрозуміти.  Запримітивши у  моїх  руках   сигарети,  скептично скривить  ніс,  проте  завбачливо  мовчить. 

— Прибули курсанти. Їх чимала  кількість.  Не бажаєте   провести  нараду  й  заодно  познайомити всіх? 

—Нараду? — протяжно  перепитую й  одразу  уявляю  обличчя  Новенко,  коли  побачить,  хто   її  керівник. Чи дівчина  сама  попросилась  у  мій  відділок? Здається,  вона  повинна  була  піти  в  інший,  з якого  направлялась. Я  добре  пам’ятаю  озвучену  Аркадієм інформацію. 

У  глибині  душі  закрадається  підозра. Поліна,   дізнавшись   де працюю, продовжує  переслідувати. Малолітня  маніячка!

Що ж,  доведеться  власноручно  перевірити  і  вже  при  першій  зустрічі  відбити  бажання  працювати  в моєму  царстві. 

—  Не проти.  Збирайте всіх  в  класі  служби. 

— Добре,  — коротко  кидає  і  поспішає капітулювати в коридор.   Кадровик та   решта  підлеглих  ще  не встигли  вивчити мого   характеру,  тому  відносяться  сторожко. 

Наступної секунди   у   групу  у вайбері  надходить  сповіщення   про  збір особового складу.  Підійшовши  до вікна та  відслонивши  жалюзі  таки  запалюю  сигарету.  Нова  поводиться  невимушено,   тримається  дещо зверхньо і  зухвало.  Одним  словом  вірна  собі й своїм   принципам. 

Ось  до  групки  підходить  черговий  і  сповіщає про потребу  підійнятись  на   другий  поверх,  на  що піймається  лемент. Поля  також  рушає  з місця,  водночас  підіймаючи   бездумні  очі  на  будівлю.  Чимала відстань   тільки  підкреслює   глибину  і  насиченість кольору   її  озерець. 

Здивування.

Страх.

Ошелешеність.

Гарний    спектр  емоцій,  які  я  встигаю сканувати.

Поліна  струшує  головую,  наче  відганяє  ману,  а   я  ховаюсь  в   глиб кабінету. 

Схоже,  наша  зустріч  і  співпраця  не лише для  мене  несподіванка.   Невже я  помиляюсь  стосовно  Невенко і  вона  дійсно  нормальна  дівчина? 

 Наступні  хвилини  проводжу, перебираючи  пальцями   ручку. Думки ніяк  не  можуть  полишити  Нову  у  спокої. Десятки  питань,  на які  доведеться  шукати  відповідь. 

Телефон  на  столі  оживає  мелодією, котру  поставив  на  дзвінки  Маргарити. Всередині  скручується  тугий  вузол  докорів  сумління. 

— Алло, —  намагаюсь  відповідати  якомога  нейтральніше.    Моя  жінка  винувато  поспішає  перепитати.

— Ти  дуже зайнятий, вибач.  Я   тільки  на  хвилинку. 

— Нічого  страшного.   Для  тебе  я    завжди  маю  час.

Марго  полегшено  видихає. 

— Артеме,  я  прийняла   рішення   нарешті  поговорити  про  нас  із   своїми  дівчатками.  Сьогодні…

Завмирає  і  я  також. Тільки     вона  чекає  ствердної  відповіді,  а  я  пасую,  мов  переляканий  заєць. Долаю     внутрішні  сперечання й  погоджуюсь.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше