РОЗДІЛ 7 "Відьомська кров"

Нарешті  мала  вибирається  з  машини.  Без неї дихати  легше,  проте  складніше. Я  сумую. Задумливим  поглядом   проводжаю  точену  фігурку  в  коротесенькій  сукні.   Внутрішнє  чуття  підказує,  що дівчинка мене   обманює і  вийшла  зовсім  не  біля  свого  буднику.  Озирнувшись,  Поля   поквапом  ховається  в  темному  дворі.  Піти?

Ні! Нехай  розбирається  з власним  життям  самотужки.

Давлю  на  педаль  газу.  Метр. Другий. Зупиняю і  відкидаюсь на спинку  сидіння.  Демони із середини  вимагають  проконтролювати  випадкову  знайому. Перед очима  постає її миле, усміхнене  личко,  сором’язливі  червоні  щічки  і  ніжне,  приємне  на   дотик  волосся.   Вихор,  блискавка,  одним словом  Нова.  Прізвисько  дівчині  дуже підходить.  Вона  швидка як  течія,   з  глибоким  внутрішнім світом,  з прихованими норовливими порогами.

Не  хотіла прощатись.  Не  хотіла  додому… 

Стегно  пече  від   дотику  гарячої  долоньки.  Я  замалим  випхав  її  із  салону. Нагрубив,  образив  аби спекатись. Проте в  одному  я  зізнався чесно:  якби ми  зустрілись раніше,  могли   цікаво провести  вільний  від роботи і  навчання час.  А зараз…

Совість  підступає до  горла    давким  клубком,  холодною  змією  стискає  серце в  смертоносне  кільце.   Діставши   з  кишені  мобільний  телефон,   знаходжу  одну  єдину  фотографію Маргарити.  Її   зберігаю  в   окремій   теці, якомога  далі  від робочих файлів,  якомога  далі  від  всього поганого,  з чим стикаюсь кожного дня,  якомога  далі  від  самого себе, бо вважаю жінку  своєю  слабкістю,  своїм  потаємним  щастям. 

Легкий  дотик — і  екран  загоряється  іншою світлиною.  Нашою.  Я  палко цілую  Неву,   безсовісно  обіймаючи,  пригортаючи,   насолоджуючись. Тілом пробігає  імпульс — блискавка   Поліна.

  — Дідько, — вимовляю  вголос,  прикладаючи  гаджет  до  підборіддя. За  лобовим  склом  причаїлась  темна  ніченька,   яка  приховує у своїх  тенетах стільки  небезпек,  що  єство  здригається.   І  небезпеки  ці  не  потойбічні. Вони  з плоті й  крові,  вони  — покидьки,  котрі  не  знають  жалості.  Десь  під чорним  покровом  блукає  дівчинка,  яка  змусила  мене  водночас  бажати й  ненавидіти,  пам’ятати й прагнути  забути. 

На   телефон  надходить дзвінок  з чергової частини.  Мимоволі  здригаюсь,  хворобливо  готуючись  почути  найгіршу  новину. 

—  Капітан  Гаєв,  вибач,  що турбую.  Але вказівка  шефа завтра   о дев’ятій  ранку  з’явитись  у відділок.  Справа  нагальна,  наказав  уточнити. 

— У нього  все  нагально, — невдоволено  бурчу.   — У мене  законний вихідний. 

— Вихідний  буде на пенсії, а вранці  потрібно  прибути. Ти  знаєш,  яка  буде  реакція.

Скриплю  зубами. Терпіти  не можу  нашого  керівника,  його  зверхності  й   зневажливого ставлення   до особового складу.  Його випадок  — яскравий  приклад    приказки:  не дай Боже з Івана  пана. Перша  думка — це вимкнути  телефон,  друга  — зателефонувати  й… Останній  варіант  явно   не вихід,  тож вирішую розібратись  із   проблемою  наступного  дня.

Роз’єднавшись,  вкотре  зависаю  у напрямку   зникнення  Нови.

—  Ану   його все, —   стукаю  кулаком  по кермі  та  виходжу  в  нічний  холод.   Навколо темно,  район  глухий,  на  додачу   ліхтарі  вимкнені.  Ідеальні  обставини для  любительки пошукати  пригод  на  п’яту  точку  безталанної карми.

Автомобіль  зблискує на    сигналізації,    і я   сторожко  рухаюсь   до висоток,  до яких, ймовірно,  подалась   вітряна знайома. 

Прислухаюсь  до кожного  шелесту. Десь   попереду  чути   регіт.  Він віддалений. Прискорюсь. Раптом   зловісну тишу прорізує  відчайдушний  крик, який  належить Невській — і  ноги  шалено  швидко  несуть  вперед. 

Тільки  б встигнути. Тільки  була б живою. 

Картина,  що  розвертається  перед очима,  нагадує  сцену  з   комп’ютерної  гри,  де  Поліна   виступає  головним  бойовим  героєм,  супротивним  всьому    поганському  світові.   

Її  та  двох  хлопців,  зодягнених у  світлі  джинси   й  довгі  худі  з  капюшонами  на  голові,  застаю   у  дальньому куті  крихітного  подвір’я. Один з бідолах  уже корчиться  на  землі,  інший —  відчайдушно намагається  захиститись  від   розлюченої  фурії,  яка,   заламавши йому  руку   за спину,  викручує  у  неприродній  позі.

Хлопчина  звиває  від  болю.  Підбігши,  я  вириваю  його  з рук  дівчини  і  навздогін  дарую   смачний  ляпас.  Нарешті  Поліна у  моїх надійних  обіймах, у  безпеці,  проте, з огляду  на   побитих   нападників, швидше  їм потрібно  до лікаря.  

Поля  схлипує.  Розпашіла,  дика,  до смерті  налякана  і  до захоплення  смілива. 

— Я  поруч, тихо, — вимовляю,  дбайливо  провівши  долонею  по  хвилі  волосся. — Ходімо  в  машину. 

— Вони  підкрались,  ідіоти.  Я   так  злякалась. 

— Ти їх  знаєш?

Заперечно  хитає  головою  та першою   хватає  за  руку.  У  жесті   стільки   страху,  що міцно  обіймаю  за  плечі. 

— Їм  добре  дісталось. Ти молодець,— підбадьорюю свою   потерпілу,  яка  безтямними очима   обдивляється   довкола. 

—  Швидше,  а  то  повернуться. 

— Навряд.  Думаю,  найближчі  кілька  років  оминатимуть   десятою  дорогою дівчат у  підворіттях.