РОЗДІЛ 6 "Коли ти проти"

 Артем  розганяє  автомобіль  до  забороненої  позначки  на   спідометрі.  Металевий  кінь  летить   напівсонним  містом, грізно ревучи    двигуном до де-не-де покритого   зорями    темного  неба.  Я втискаюсь у  шкіряне сидіння і  намагаюсь  не  дихати,  аби  лишній  раз  не видавати  присутність. Повітря  довкола  повниться  його  ароматом,  а   ще енергетикою  злості,   мужності й  сили. Мимоволі спостерігаю  за  широко  розставленими  пальцями  на   кермі, як   легко   маневрує  поміж інших транспортних засобів,  як  майстерно вивертає  мою  душу  назовні. 

Вийшовши  з  ресторану,  ми  гарненько і  беззмістовно  посварились.  За  дрібниці,   які  не варті  уваги  і які   дорослі  люди  не обговорюють. Артем  кілька  разів  висловився,  що  не  бажає  бути  засобом  досягнення  помсти,  а  я   вперто мовчала  про видалення  світлини,  бажаючи  якомога  довше втримати  його пильність  на  собі. Боялась,  що  втратить інтерес, що    більше  ніколи  не зустрінемось.

І  зараз  боюсь. Боюсь  і  намагаюсь  повернути  в  голову   спогади  про Максима.  Натомість там  порожнеча  й  банальне  бажання  насолоджуватись  присутністю  нового  знайомого, який   подібно отруті  вліз  під  шкіру  й  надійно   прижився  у  кожнісінькій  клітині   тіла. 

Після  вибуху і  незрозумілих  звинувачень   ми мовчки  рухаємось  у   невідомому  мені  напрямку.  Ймовірно,  мій  водій  таким  чином  вгамовує  нервову  систему.  Чоловіки люблять натиснути  на  педаль  газу  і  таким    чином  доказувати  свою силу   самому  ж  собі.

 Мій  телефон вкотре  оживає  дзвінком.  Без  зайвих прохань  і  спостерігаючи виключно  за  дорогою,    Артем  простягає  пристрій,  який  жадібно  хватаю  в  страху,  що передумає. 

На  екрані світиться   контакт  Марго.  Хвилюється. 

— Привіт,  — тихо  промовляю,  похапцем стишуючи  звук. Я  розвертаюсь  до  бокового  скла  і  всім  виглядом  показую,   що  не  бажаю   мати  свідка розмови. Та Артему  байдуже.  Він мовчазний  і  незворушний  як  пам’ятник.

— Полю,   ти  куди  пропала? Я   нервую,  коли  довго  не підіймаєш слухавку, — по ту сторону  зв’язку  роздається  лагідний  жіночий голос,  злегка  приправлений   докірливими  нотками.  —  У  тебе  все  гаразд? Не  чути  музики…

— Я  вийшла  на  свіже  повітря.    Вибач, дійсно   не чула  дзвінка.  У  Марії   дуже гарне весілля. Як  у справжньої  принцеси.  Шкода,  що  у  тебе  не вийшло  піти. 

— Так,  чергування, — з  жалем  зітхає.  — І  зміна  така  важка,   одразу  кілька  хворих  поступило.  Ох,   сонечко,  я  побіжу,   а  ти все  гарненько  сфотографуй.  Обіймаю! 

— Тримайся!  Я відпочину  за  нас  трьох.

Відімкнувшись, оглядаю  свій  мобільний  телефон.    Два  пропущених   від мачухи,   один від  Маші  й  повідомлення  від неї з безліччю  невдоволених   смайликів.  Звісно,   старшим  дружбам  слід  перебувати  біля  наречених, а  не  ганяти  містом  й   докоряти  один  одного. 

— Мама? — врешті-решт   порушує  мовчанку  Артем. —  Вибач, я   повинен був   повернути   телефон  на  першому  дзвінку. 

— Все нормально.  Вона  хоч   м’яка за  характером,  але розумна  жінка. 

Важко зітхаю.   Своєї  рідної  неньки  я  не  пам’ятаю  зовсім. Вона померла, коли мені виповнився  рік.  Довгий  час  татко  виховував  мене  сам. Звісно,  допомагали бабусі й  дідусі. Я наче  перекотиполе  переходила  з одних рук  на   інші.   Вже  маючи  дочку-школярку,  він  одружився  вдруге. Марго      завжди   добре  до мене ставилась. Я  відчула,  що таке справжня   материнська  любов,  що таке   душевні  розмови  перед сном,  що  таке поділитись  змінами в собі.  Мабуть,  ми  швидко  знайшли спільну мову через вік  молодої мачухи. Марго  всього на  десять років старша  від  мене. 

 Згодом  у  тата і  нової  дружини  народилась   дівчинка —  моя  молодша сестричка   Іринка.   Я  спершу  негативно  сприйняла  її  появу  у   нашому  житті,  ревнувала страшенно. Та   одного  дня  батько вийшов  у  магазин і  більше  не  повернувся.  З  того  часу  наша  буденність   кардинально  змінилась,  змусивши  всіх    подорослішати  й  відчути,  що таке втратити  годувальника.

— Розумна   жінка — рідкість, — зі  зрозумілими тільки  йому  висновками   говорить  Артем,  і  кидає  в  напрямку  пасажирки  чіткий  погляд.  Звісно,  докір стосується   виключно мене. 

— Мені  здалось,  що  проблема  врегульована.    Катя  видалила  фото  із  стрічки.

Гортаю  на  екрані  файли. Наше спільне фото  зникло. Шкода,  я  б  хотіла  мати приємну  згадку  про  зустріч.

— Проблема  у  твоїй голові, — шипить  крізь зуби.  —   У  тебе  повністю  відсутні  гальма. 

—  Не сперечатимусь. На правду  не  ображаються. 

Вперше  з моменту  знайомства  ми спільно  погодились.  Навіть  переглянулись  і  посміхнулись.

Чоловік зупиняє  автівку   біля    пересувної кав’ярні.

— Що  будеш? — киває  на  крихітну   споруду  у  вигляд стакана. Знизую  плечима. 

Артем виходиться, а  я слідом.   Прохолодне повітря  приємно  лоскотить  ніздрі   свіжістю,  і   водночас   на  прикрість вибиває  з  грудей запах  чоловічих  парфумів, якими пропах  кожнісінький міліметр   шкіряного салону. 

Озирнувшись, обіймаю  себе  руками.  Літній  вечір   гарний,  спокійний  і  по-загадковому  трепетний. Особливо  при спогляданні  високого,  широкоплечого чоловіка,  який  замовляє  тобі  каву.      Яка між  нами  різниця? Здається, з Марго  однолітки.