РОЗДІЛ 2 "Порцелянова лялька"

ПОЛІНА

— Більше не можу  дивитись  на  це  неподобство.  Вона тане немов   перегріта  цукерка  у  кишені,  а  він ладний з’їсти її   без залишку.

— Негідник, одним словом.  Впевнена, він мутив  з  вами обома.

— Тільки зі мною   на  очах, а  з  нею   поза  спинами. Теж  мені  конспіратори!

Фото  мого  коханого з  королевою краси  академії  виглядає  правдоподібним — не  фотошоп,  і не театральна вистава. 

— Не думаю,  що серце цієї  міс  палахкотить  нестримним  коханням  до Макса. Видра вирішила помститись  під  завершення  навчального   закладу. Максим    не   бабій! — останні слова  більше схожі  на спробу  переконати  саму  себе  у  їхній  правдивості.  У   гаморі   бенкетного  залу сказане звучить  відчайдушно.

— Маші говоритимеш? — питає  подруга,   дивлячись у  напрямку нареченої — третьої   бойової одиниці  нашої  кімнати в  гуртожитку.  Ми здружились   під  час  вступної компанії і  буди  на сьомому  небі  від щастя,   опинившись  на  одному факультеті.

Марія  мило усміхається гостям,   повністю поглинута  весільними клопотами  і   новоспеченим  законним  чоловіком.  Он як  смачно цілуються. 

— Не псуватимемо  настрій.

Ще раз оцінюю  світлину  у соцмережі.  Безтурботні, веселі, закоханні.  Макс тримає   дівчину   за  руки  та,  зазираючи  у  вічі,  притискається  чолом  до її чола.  Два  голубки,  яких не розлучити.   А моє серце скривджено  б’ється  у  грудях.

— Можливо,  він  занервував через твій  статус  старшої дружки й  вирішив  таким чином   насолити? — шукає виправдання Катя.  — Хлопці за натурою ревниві й  дуже мстиві.   А ця  вискочка  банально підвернулась  під руку.

— Насолити, кажеш?  Вирішив  пограти  на моїх нервах? 

— О, Нова  завелась, тримайте її,   бо інакше   спопелить  світ довкола! Заспокойся! У ситуації варто  розібратись  спокійно  та виважено. 

Тепер я  ошелешено дивлюсь  на  подругу.  Вгамувати нерви,  коли  хлопець твоїх мрій,  сподівань  демонстративно махає ручкою на  прощання? Розбиратись в  очевидному?  Ні,  діяти і   тільки діяти!  Поліна  Новенко  не  дозволить  витирати об себе  ноги. Нікому. Ніколи. 

До щік  припливає  кров. Гормони,  почуття  самотності  збиваються  у  вибуховий коктейль емоцій.  Всередині   прокидається амазонка,  готова знищити всю  сильну стать  людства. 

— Полю,  ти мені край  не  подобаєшся! Що надумала? — Катя  намагається відговорити  та  врятувати  кращу   подругу  від самої себе.

— Зараз  зробимо  фото,   де я  цілуюсь з іншим хлопцем,  і  також викинемо  в Інсту.  Нехай   понервує і  відчує, як  це  бути  зрадженим і  покинутим.

— А  де ми   бажаючого так  швидко  знайдемо? Ти  ж  не   попросиш першого зустрічного?

Я  окидаю  поглядом   переповнений  зал.   Майже всі  гості  — поважні й  в  роках, кожний  з парою, а  зваблювати чужого чоловіка  якось  не личить вихованій  дівчинці.   Увагу  привертає незнайомець,  який  зосереджено  обирає   закуски   за фуршетним столом.  Очі завмирають  на його широкій  спині,  обтягнутій  тонкою тканиною світло-фіолетової сорочки,  на  м’язах,  котрі    проявляються  під  нею,  варто  йому  нахилитись  чи  простягнути  руку.  Я  не  бачу  обличчя,  однак  впевнена — вродливий  і  йому  дуже личить коротка  стрижка,  що красиво  окреслює мужню  шию.

— Йди у  крило, де знаходяться  готельні  номери,  і     сховайся   біля нашої кімнати.  Телефон  тримай  напоготові.  У нас  буде кілька  хвилин. Не  більше, — схвильовано  вимовляю  скоромовко.  Роблю різкий  крок вперед.  Я  не передумаю. Мені все вдасться.

— Нева,  ти  збожеволіла!  —  звучать услід  слова  подруги,  проте вони губляться  у шумі   свята.

З  кожним наступним  метром  серце б’ється  шаленіше. З  кожним наступним  метром  я   підходжу  ближче до чоловіка,  якого  зараз заманю в  імпровізовану пастку і  на якого  накинусь  з  поцілунком заради святого  діла.   До горла  підступає кім  образи  на Макса.

«Я  чиню правильно», — повторяю  сама собі. Ноги  впевнено несуть  до  об’єкта залицяння. 

Зблизька  чоловік   вражає  внутрішньою силою,  впевненістю,   якоюсь таємничою  неприступністю.   Він  ніби  знає  про  всіх  на  світі й  приховати від  нього  таємницю   неможливо.    А  ще  видається втомленим і…  голодним.  Блаженно  заплющивши  очі,  насолоджується  черговою канапкою.

Я  вагаюсь. Мабуть,   моє прохання  поцілуватись викличе у  нього   відвертий  регіт і  насмішку  в  мою  адресу.  Доведеться  брати   хитрістю.

 Сміливо  кладу  руку   на  широке  зап’ястя. Відчуваю,  як  здригається,  як  на  долю  секунди  завмирає і  водночас  внутрішньо  збирається.   Він — тигр  що  ось-ось  вхопить безрозсудну  здобич.  Чіпляю на  обличчя  милу  усмішку  і  глибоким,  звабливим  голосом  вітаюсь.

Мене  таранять… Ні  вбиваються    темно-коричневі,  з    відтінком  гіркого  шоколаду  очі, в  котрих відбиваюся   неземною істотою,  яка   посміла  потурбувати    короля  прайду.  Гаряче  дихання  обволікає  мою шкіру  невидимою,  паралізуючою  пеленою. Чоловічий  парфум  безжально вривається   в груди,  розриваючи  легені. Небезпечний. Холодний. Незнайомий. З таким  жарти погані.   Ймовірно,  він взагалі   не вміє  сміятись.