РОЗДІЛ 1 " Голодний сірий вовк"

Я  запізнююсь. Катастрофічно  запізнююсь.

Вивертаю  кермо  у  вузеньку вуличку,  намагаючись  дістати  заповітного  ресторанчика,  де з хвилини  на хвилину  відзначатиметься  весілля.

Радує, що не моє.  Хоча, якщо сподобається,   розгляну  заклад як  варіант  проведення  нашого  з  Маргаритою свята. Можливо, колись  наважусь  на відчайдушний  крок.    Згадка  про  милу  та  ніжну дівчину,  з якою   протягом  останніх  кількох місяців   підтримую  романтичні  стосунки, відтворюється  щасливою усмішкою  на  обличчі.  Вона   — ідеальний  варіант для  ідеального  опера, тобто  до всього вище описаного  можна додати: спокійна,  довірлива,  надійна.

— Ох ти ж! —  міцненьке слівце само  злітає  з губ. Телефон,  оживши у невдалий  момент  голосною  піснею  відомого рок-гурту,    елегантно   падає  під водійське  сидіння. Починаю  нишпорити   рукою по  підлозі  салону. Іншою  заледве справляюсь  з керуванням.  Повний  набір!  Вмирати  через  ґаджет у мої плани явно не входить,   тож полишаю  марну  витівку.

На  щастя,  я  встигаю    доїхати  до пункту  призначення    швидше,  ніж  монотонна, безперервна  мелодія  виносить  мій  бідолашний  мозок  після  добового  чергування.   

На  екрані  багатостраждального  пристрою  великими буквами  та  чудернацькою  фотографією  якогось  банькатого песика  з анімаційної  гри, світиться  контакт  новоспеченого  нареченого.

— Старий,  ти куди  пропав?  Вирішив  зірвати  мою  церемонію? — роздається  умисно  награний  тон по іншу сторону зв’язку.  На  другому  плані  чується класична  музика  і  веселий  лемент  гостів.  Здається,   зараз  комусь  доведеться  виправдовуватись  й  записуватись  в  боржники  малому  мажору.  — Агов, дядечку,  ти мене чуєш.

— По перше,  не називай  мене  дядечком,  по друге,  не обзивай  старим,  — стараюся надати своєму  голосу строгих ноток. Проте у  випадку  з Аркадієм  це неможливо.  Він — мій  племінник,  з яким  маємо  різницю  у  десять років,  багато спільних інтересів,  безвідмовну  любов  до  вибраної професії,  і маленькі  таємниці,  які  стосуються   його  багатогранних  курсантських  буднів  у  поліцейському  навчальному  закладі.  Якби не мій   шкільний  товариш, що там  викладає,   плакав  би  Аркаша  на  лаві  запасних.

Малий  багатозначно  розтягує:

— Старша  дружка  зачекалась.

—Ти сказав  дівчині  про  заміну? Пояснив,  що у  твого  ровесника  виявили  всім відомий  вірус,  і   тепер  замість  нього   буде чоловік,  якому марно  дарувати  хтиві  погляди?

— Ой, припини!   Відколи  ти став  святим і  безгрішним? Проте цього  разу  тобі   навряд вкипить.  Нова не по зубах  простим   безсмертним. 

— Нова? — скептично  перепитую,  вибігаючи  на  сходи  та  стріпуючи   величезний  букет троянд  для  нареченої.   Біля   входу  зібралось  чимало  гостей,  котрі безцеремонно  зирять  на  Артема Гаєва. Що не так? Сорочка  неправильно сидить?  Та  вона  просто  бісить мене,  як  увесь офіційно-діловий  стиль в одязі. Думки  про незнайомку  витісняє  галас  святкового  залу. 

Ого! Люба  сестричка   вивалила  чималу  суму  з кишені  благовірного на весілля  їхнього  єдиного чада.  Повсюди живі квіти,  жива  музика,  жива,  богемна  аудиторія.  Яблуку  ніде впасти  посеред  поляни  діамантів,  яскравих суконь і  пихатих снобів  у  супроводі  цих самих  витончених зачісок  і  макіяжів.  Мда,  після сірого кабінету й  специфічного,  підопічного  контингенту   контраст  занадто  разючий. Навіть  для  мене. 

Не  зважаючи  на  ядерний  вибух  парфумів,   ніс  вловлює  апетитні  запахи  із  сусіднього  приміщення,  де  на гостей  чекає бенкетний стіл. Шлунок  неприємно скручує,  і  на світ вилітає  зловісне,  голодне бурчання.  Якщо  зараз  не втамую  залізного  монстра середині,  накинусь  на  першого стрічного. 

Очі  одразу знаходять  молодят.  Племінник  першим  махає  рукою,  запрошуючи підійти  до них і  батьків,  що розмістились  збоку від   закоханих.  Батьки  нареченої   явно  не ликом  шиті.  Татусь  засідає в міністерстві.  Його  обличчя  важко не впізнати.  От,  дідько,  ще один керівний  фейс на  квадратних  метрах  навколо мене.  Збираю  роздратування  в  кулак.  Я  вітаю  молодят  загально прийнятими  фразами, з усього  серця   бажаю  щасливої долі  та  невичерпного кохання,  а  ще діточок  як  на   небі  зірочок, на  що красуня  у  білосніжному вбранні незадоволено  морщить носик. 

А  далі  починається  моя персональна каторга.  Зайнявши почесне місце  старшого дружби,    черговою,  веселою усмішкою підтримую  кожнісінького  гостя. 

Між  вітаннями   наречений  встигає  жартівливо  вколоти:

— Твоя дама  серця  не ревнуватиме   до  Поліни,  нашої старшої  дружки?

— Я  так  розумію,  Поліна, вона  ж  Нова,  вона  ж  ваша  одногрупниця,  повинна  стояти  поруч  мене?  Не підкажеш,  чому  ухиляється  від  прямих обов’язків? 

— Принцеси  рицарів  не чекають.

Моя    старша сестра Ірина,  вочевидь  прочитавши весь спектр  емоцій на  моєму   обличчі,  делікатно  кладе руку  на  плече. 

— Артеме,  пройдись   поміж гостей.  Переговори зі   знайомими.  Твої муки  закінчаться , коли сядемо  за стіл,  але це буде нескоро.   Чекаємо  кількох важливих  партнерів,  літак  яких затримали.

— З контрабандою   антикваріату? — випалюю,   дивлячись  з-під лоба  на  свояка.  Останній  добре знає,  про що мова, й  мимоволі   закашлюється.  Родинні стосунки  між нами  не склались.  Точніше,  в  апріорі  не  можуть скластись між  поліцейським і  законослухняним, чесним  ухильником  від  сплати  податків.