Розділ 9

Я насилу піднімаю повіки, і жмурюся від яскравого світла. Голова розколюється, а грудну клітку стискає від нестерпного болю… Немов у якихось лещатах.

Пробую поворухнутися, і з мого горла виривається болісний стогін. Але я все одно вперто змінюю позу, вже добре затеклого тіла ...

Що зі мною сталося?

- Не рухайся, - чую чоловічий голос поряд і одразу, машинально, шукаю поглядом присутнього. Навпроти мого ліжка у кріслі сидів чоловік, у солідному чорному костюмі. Я його не впізнавав.

Я взагалі не розумів, що відбувається.

Бачу, що перебуваю в лікарні, але як я сюди потрапив... Не пам’ятаю.

- У тебе перелом ребер, забій голови і кілька незначних саден. Пощастило… Після такого місива…, – каже чоловік.

- Хто ти? - запитав я осиплим голосом, спиною відкидаючись на подушки. Так було легше.

- Друг... Твій батько послав мене за тобою, - слідує відповідь. – Мене звуть Ензо…

- Мій батько? – дивуюсь, напружуючи мізки. Нічого не пам'ятаю… - У мене є батько?

- Для цього я і тут... Щоб пояснити, - починає Ензо, але я його перебиваю, бо розумію, що дійсно ні чорта не пам'ятаю.

- Що зі мною сталося?

- Аварія... ти не пам'ятаєш? - уточнює чоловік, і я негативно хитаю головою.

- Здається... Я не лише аварію не пам'ятаю, а й свого імені... Хто я? – говорю розгублено і Ензо на мить втрачає мову. Після чого він піднімається на ноги і покидає мою палату. Через кілька хвилин він повертається з лікарем та медсестрою. Вони починають крутитися біля мене та оглядати.

- Кажете, нічого не пам'ятає? - Запитує лікар, щось вишукуючи у своїй папці, яку тримав у руках. – Цілком імовірно… Забій голови хоч і не серйозний, але іноді бувають такі тимчасові наслідки…

- Тимчасові? Коли він згадає? – уточнив Ензо.

- Можливо, через годину, чи через день... А може, навіть і місяць... Тут треба дивитися на обставини. Щоб повернулася пам'ять, достатньо лише невеликого зовнішнього впливу… Його друзі, знайомі, родичі, зможуть нагадати йому деякі моменти… Або якісь значущі для нього речі, предмети, вчинки… Та ви не переживайте так, нічого серйозного немає! Після такої аварії бувало й гірше. Цьому хлопцеві ще пощастило, - каже лікар, м'яко посміхнувшись до Ензо, який чомусь знаходився поруч зі мною. Мій друг... Так він сказав.

- Відмінно… Можливо, так навіть краще… Коли з чистого аркуша, – якось двозначно відповів «мій друг», проводжаючи лікаря та медсестру до дверей. Якийсь час чоловік ще розмовляє з лікарем у коридорі, після чого повертається до мене і простягає мені досить об'ємну папку.

- Що це? - запитую.

- Інформація. Про тебе. Про твою родину… Про те, що сталося в минулому, - каже він, але я його не розумію… Не розумію, але машинально відкриваю папку і на першій сторінці бачу чоловіка, схожого на мене… Беру до рук його фото та уважно розглядаю. – Це твій батько – Енніо Каморра. Він — успішний бізнесмен. Один із найбагатших і найвпливовіших людей Італії, - каже Ензо, поки я передивляюсь папку з інформацією, де було написано все про людей, імена яких я вперше чув. - Чотирнадцять років тому, коли твій батько піднімав свій бізнес, у нього з'явилося дуже багато ворогів... Ці вороги всіляко намагалися зруйнувати твого батька... Вбити все, що йому дорого, - продовжує він, уважно спостерігаючи за мною. Але я все одно нічого не пам'ятав і не розумів. - У той час, Донні Вінчі був ворогом номер один твого батька. Він напав на його родину. Вбив багато людей. Щоб врятувати тебе, твоя мати заплатила служниці, яка мала сховати тебе, і подбати про тебе… До того моменту поки все вирішиться і Енніо повернеться додому… Служниця була іноземкою, дитина якої нещодавно померла, тому їй нічого не варто було видати тебе за свого загиблого сина. Вона забрала тебе і зникла безвісти. Енніо довго шукав тебе, незважаючи на те, що все говорило про те, що ти вже давно мертвий... Він не припиняв пошуків ніколи. Вірив, що ти живий і десь є… Його єдиний син та спадкоємець. І він не помилився… ДНК тест підтвердив, що ти справді його син…

- Стривай, я щось нічого не зрозумію…, - сказав розгублено. – Я маю сім'ю, про яку  не знав до цього?

- Ти виріс в інтернаті і останнім часом мешкав на вулиці. У тебе немає нічого і нікого, тут… у чужій країні. Я приїхав, щоб забрати тебе додому, Маттео, – каже він. - Твій батько чекає на тебе.

Я закрив папку і втомлено потер очі пальцями… У голові каша… Тіло все болить, а тут такі новини, які ні про що мені не говорять. Я нічого не розумів і нічого не відчував. Лише порожнечу. Я не розумів, що мені робити далі, як вчиняти… І чи варто вірити в те, що мені каже цей чоловік.

- Я розумію, що для тебе складно прийняти цю інформацію, особливо після аварії та втрати пам'яті… І я не збираюся тебе підганяти. До того ж кілька днів тобі ще потрібно перебувати в лікарні. За ці дні ти можеш вивчити та перевірити інформацію в папці, а потім вже прийняти рішення… Але я все ж таки раджу тобі добре подумати над усім, що ти дізнався… Твій батько любить тебе і чекає… Він не бачив тебе чотирнадцять років... А ще, ти його єдиний син...

- Якщо він мене так любить чомусь, тоді сам не приїхав? - не розумів.

- По-перше, твій батько не зовсім здоровий ... На даний момент він знаходиться в інвалідному візку і перельоти йому даються дуже важко. І, по-друге: не завжди вся інформація, яка за минулі роки надходила до нас, була достовірною. Не все так просто…

– Мій батько інвалід? - уточнив.

- Став ним три роки тому, після однієї перестрілки... Його намагалися вбити...

- Чому? - не розумів.

- Відповідь на ці запитання, ти вже отримаєш від батька... Якщо поїдеш зі мною, - каже Ензо, опустивши руку мені на плече. - А тепер відпочинь, я прийду пізніше і ми продовжимо розмову.

***

Ензо пішов, залишивши мене в повній розгубленості та нерозумінні. Я взагалі нічого не пам'ятав, окрім якихось незрозумілих уривків, і дивних імен, що крутились у моїй голові.