27.

Лара.

День я ледь пам'ятала. Лекції, тренування, обід — усе це пройшло повз мене, наче крізь скло. Я відповідала на запитання, ставила свої, навіть, здається, усміхнулася комусь, з ким сиділа поруч на історії. Моє тіло вдавало, що я ще тут, у Школі, у звичному ритмі. Але я була не тут.

Я була там, де його пальці тримали мою долоню вчора ввечері. Де його язик повільно проходив між моїми пальцями. Де він стояв на порозі моєї кімнати з тонкою сумною посмішкою і казав «все в порядку», хоча я добре бачила, що ні.

Він обіцяв прийти ввечері. Не сказав, коли саме. І я не знала, чи прийде взагалі. На цьому острові я навчилася не дуже триматися за слова — їх легко забирали назад.

Я переодяглася в прогулянковий одяг — лляні штани та світлу сорочку — задовго до того, як могла розраховувати на його стук. Сіла на ліжко і чекала. Дивилася у вікно. Слухала, як хвилі десь там, за двором і пальмами, котилися по піску.

Стук пролунав ближче до вечора.

Я підвелася швидше, ніж збиралася. Підійшла до дверей. Відчинила.

Він стояв на порозі — у легкій сорочці кольору молока, з закатаними рукавами, у простих світлих штанах. Свіжоголений, повільний, з тонкою тінню втоми навколо очей, яку я вже помічала в нього вчора вранці. Сьогодні тінь була глибша. Він спав мало. Я це бачила.

На його щоці лишалася тонка червона смуга. Слід порізу від гоління, ще не зовсім зник. Раніше я б не помітила такої дрібниці. Тепер я помічала все.

— Готова? — запитав він тихо.

Я кивнула.

Ми вийшли з корпусу. Доріжка вилася через пальми, повз порожній майданчик, повз інші корпуси, і нарешті спускалася до пляжу. Через кожні кілька десятків кроків — стовп з камерою, маленький червоний вогник на верхівці. Я вже давно перестала їх помічати. Сьогодні згадала тільки тому, що йшла поруч з ним, і ця згадка кольнула в груди коротким холодком — за нами зараз дивляться. За кожним нашим кроком.

Він мовчав.

Не так, як мовчав на уроках. Там його мовчання тримало форму. Зараз воно було важче. Між бровами в нього стояла тонка зморшка, яка з'являється в людини, коли вона прокручує в голові щось, з чим не може домовитися. Очі дивилися вперед, але бачили не пальми і не пісок попереду. Бачили щось своє.

Я йшла поруч і відчувала, як у грудях поступово холоднішало.

Я уявляла собі цей вечір іншим — легким, теплим, з його рукою біля моєї спини і його усмішкою. А він мовчав, хмурився і майже не дивився на мене.

І перша думка, яку я не змогла зупинити, була такою: це через мене.

Я вчора сказала щось, чого не треба було казати, і тим самим перейшла межу, за яку він мене не пускав. Він не хотів бути поруч. Прийшов сьогодні, бо обіцяв. Але прийшов проти своєї волі, і тепер шкодував.

Якщо я зараз зупинюся і скажу «пробачте» — він скаже, що нічого. Що все гаразд. А потім піде, і завтра не прийде. Я не хотіла, щоб він не прийшов завтра.

Я відчувала, що ще трохи — і провалюся. Впаду в свої почуття до нього, наче в глибоку воду, в якій не видно дна. Знала, що мені там буде боляче. Розуміла, що тут, на цьому острові, ці почуття не вчасні, і тримати в собі такі думки про мого викладача небезпечно для мене самої.

Я бачила це все. І все одно йшла поруч з ним, дивилася на нього збоку, і з кожним кроком — на якихось півсантиметри, але невідворотно — провалювалася глибше.

Ми зійшли вниз по дерев'яних сходах. Пісок під сандалями був ще теплий — сонце майже сіло, але повітря тримало денне тепло. Океан лежав попереду — спокійний, темно-блакитний, з помаранчевою смугою заходу далеко в глибині.

 Я зняла сандалі. Ми пішли на південь, уздовж лінії води. Той самий маршрут, який ми проходили минулого разу.

Хвиля торкнулася моїх ступнів — прохолодна, приємна. Я зупинилася на секунду, щоб її відчути. Він теж зупинився, дивлячись у воду. Знов мовчав. Зморшка між бровами лишалася.

Я зважилася. Обережно торкнулася його руки.

— Зачекайте, — сказала тихо.

Він повернув голову. Подивився на мене так, ніби тільки що повернувся з якогось іншого місця.

— Так?

Я не одразу знайшла слова. Боялася того, що зараз скажу. Боялася його відповіді ще більше.

— Що сталося? — запитала я. — Я бачу… я відчуваю, що щось не так. Це через мене?

Останнє питання вирвалося майже пошепки. Я не хотіла його вимовляти. Але воно сиділо в мені, і зараз вийшло саме.

Він подивився на мене кілька секунд, не одразу зрозумівши. Я бачила, як щось у його обличчі ожило — він повертався зі своїх далеких думок до мене. Потім зрозумів, на що я натякнула. І в його очах щось змінилося — здивування, ніжність, ще щось, чого я не встигла прочитати.

Куточки його губ ледь піднялися.

— Ні, — сказав він тихо. — Не через тебе. Ні в якому разі не через тебе.

Він простяг руку. М'яко взяв пасмо мого волосся, що впало на обличчя, і заправив за вухо. Потім провів кінчиками пальців по моїй щоці — повільно, обережно, ніби боячись зламати.