24.

Едріан.

Я зробив паузу, даючи слову «чутливість» зависнути в повітрі між нами. Воно звучало нейтрально, майже науково. Але в цій кімнаті, під червоною крапкою камери в кутку стелі, воно вже давно перестало бути просто темою уроку.

— Окрім очевидних ерогенних зон, — продовжив я тихо, — на тілі людини можна розбудити практично будь-яку. Головне — правильно на неї впливати. Повільно. Уважно. Без поспіху.

Лара сиділа на краю ліжка, підгорнувши під себе одну ногу, і дивилася на мене так, ніби я щойно відкрив їй не правило, а таємницю, яку вона давно підозрювала, але боялася вимовити вголос. Її зіниці були вже трохи ширші, ніж зазвичай.

Я простягнув руку долонею догори.

— Дайте мені свою.

Вона поклала свою долоню в мою без вагань — теплу, трохи напружену під моїми пальцями. Я перевернув її руку і провів подушечками пальців по шкірі — ледь-ледь, майже не торкаючись. Просто тепло моїх пальців ковзало по її зап’ястю, по тильній стороні долоні, по кісточках.

Вона затамувала подих. Я почув це. Вловив, як під моєю долонею її пульс підскочив.

— Відчуйте, — сказав я м’яко. — Не думайте. Просто слухайте тіло.

Я повільно нахилився нижче. Тепло мого дихання торкнулося її шкіри. А потім — кінчиком язика, дуже ніжно, я провів по тильній стороні її долоні. Між пальцями. По зап’ястю, де тонка синя вена пульсувала так, ніби хотіла вирватися назовні. Трохи вище, до внутрішнього боку  передпліччя.

Лара здригнулася. Не сильно — лише легким, майже непомітним тремтінням, яке пройшло по всій руці. Її зіниці розширилися ще більше. Сором і збудження в них змішалися так щільно, що розділити їх було вже неможливо.

— Вам приємно? — запитав я, не відриваючи губ від її шкіри.

Вона ковтнула.

— Так… — голос вийшов тихий, хрипкуватий. — Дуже. Ніби… ніби всередині все розтікається теплом. І водночас… соромно.

— Не соромтеся, — я підняв очі, зустрівся з нею поглядом. — Це ваше тіло. Воно має право відчувати. А ви маєте право не боятися цього.

Я знову нахилився і повторив рух — повільніше, зосередженіше. Язик ковзнув між її пальцями, обвів кожну фалангу, повернувся до зап’ястя і затримався там, де шкіра була найтоншою. Вона вже не просто затамовувала подих — вона дихала часто і поверхнево, ніби боялася, що будь-який глибокий вдих зрадить її остаточно.

Час у кімнаті зупинився. Було тільки тепло її шкіри під моїм язиком, тільки її погляд, тільки мовчазне око камери в кутку, яке я тепер відчував шкірою потилиці.

Я усвідомлював, як у мені самому все стискається. Як контроль, який я так ретельно будував останні дні, тріщить по швах. І все одно не міг зупинитися.

Лара раптом тихо, майже благально сказала:

— Я хочу… відповісти тим же. Що мені зробити?

Ці слова вдарили мене сильніше, ніж я очікував. Я підвівся повільно, все ще тримаючи її руку в своїй. Наші погляди зустрілися так близько, що я бачив, як у її зіницях відбивається світло настільної лампи.

Я хотів сказати «так». Хотів, щоб вона торкнулася мене точно так само. Хотів відчути її язик на своїй шкірі. Але щось усередині — те останнє, що ще тримало форму, — зупинило мене.

— Не сьогодні, — відповів я, і голос мій прозвучав нижче, ніж я планував. — Це… спробуємо наступного разу.

Вона не відвела очей. Лише ледь помітно кивнула, хоча в її погляді було видно — вона зрозуміла набагато більше, ніж я сказав.

Ми закінчили урок. Формально. Я пояснив ще кілька теоретичних моментів, вона слухала уважно, ставила правильні питання. Але між нами вже висіло те, що не мало жодного відношення до програми.

Коли я підвівся, вона встала теж. Провела мене до дверей. Ми зупинилися один навпроти одного на порозі — так само, як годину тому, коли я тільки увійшов. Тільки тепер повітря між нами було густе від того, що ми обидва так і не сказали.

— Я завтра прийду ввечері, — промовив я, дивлячись їй у вічі. — І підемо до моря.

У її погляді промайнула тінь — швидка, майже непомітна. Сумнів — чи прийду я взагалі?

Я посміхнувся — криво, трохи сумно.

— Я обов’язково прийду.

Вона тихо, майже пошепки запитала:

— У вас все в порядку?

Я подивився на неї ще секунду – на її розширені зіниці, на легкий рум’янець, який так і не зійшов з щік, на те, як вона прикусила нижню губу, чекаючи відповіді.

— Так, — відповів я. — Все в порядку.

Мені шалено захотілося доторкнутися до неї знову. Але я вирішив, що це точно буде зайвим. Урок закінчився, а  разом із ним повинні закінчитися всі доторки та довгі погляди. Бо вони — про щось інше, ніж просто пізнання можливостей власного тіла. Вони — про неочікувані бажання серця…

Я відчинив двері і вийшов у коридор.

За спиною тихо клацнув замок.

Я йшов повільно, тримаючись стіни. Серце калатало так, що віддавало у скроні.