23.

Едріан.

О пів на восьму я вже стояв під її дверима, не розуміючи, як так сталося. Чому я опинився тут на півгодини раніше, ніж повинен був прийти на заняття за розкладом, я і сам не знав. Можливо, я просто втратив контроль – над часом, над думками, над власними діями. Раніше зі мною такого не траплялося. Двадцять років керування активами навчили мене вмикати концентрацію, як лампочку. Схоже, сьогодні ця лампочка остаточно перегоріла.

Мені таки вдалося зранку кілька годин поспати, прийняти душ, поголитися та поїсти. І при цьому я відчував, що роблю все це не стільки заради себе, скільки – для неї.

Це нове відчуття було для мене дивним. Останній раз я чув його колись дуже давно — у юності, коли ввечері перед побаченням довго стояв перед дзеркалом, прискіпуючись до кожної дрібниці. З того часу минуло немало років, і я вже звик, що приводжу себе в порядок виключно з міркувань самоповаги.

Сьогодні я порізався під час гоління. Лезо ковзнуло по щоці легше, ніж зазвичай, і пройшло глибше, ніж треба. Тонка червона смуга одразу проступила на шкірі. Дрібниця. За хвилину кров мала спинитися сама. Я затримав погляд на цій смузі і подумав, що востаннє порізався років п'ять тому, в готелі в Сінгапурі, поспішаючи на ранкові переговори. Тоді я думав про переговори. Зараз я думав про Лару.

Секунди спливали, а я все стояв під дверима, не наважуючись постукати. Дивився на маленьку металеву табличку на рівні моїх очей: 146-17-28. Чорні цифри на матовому тлі. Я знав цей номер напам'ять. Як знав майже все в її анкеті. Знав розклад її занять. Її улюблені цукерки. Знав, як сонце підсвічує золотавими іскрами глибину її карих очей. Але з кожним днем я все більше розумів, що зовсім, взагалі не знаю цю людину.

Стояти під дверима пів години було глупством. Йти назад, щоб повернутися вчасно – теж не найкраще заняття. Замість цього я підняв руку й постукав.

За дверима почулася якась метушня, а потім трохи злякане «Увійдіть».

Я натиснув ручку та увійшов.

Вона стояла, тримаючись однією рукою за відчинені двері ванної кімнати. В іншій руці був рушник, яким вона марно намагалася витерти мокре волосся. Вода рясно збігала по темних пасмах, від чого футболка, що була на ній, швидко ставала мокрою та прилипала до тіла, підкреслюючи округлість її грудей. Короткі домашні шорти відкривали моїм очам довгі стрункі ноги, які теж виблискували від вологи . Схоже, що моя поява змусила її поспіхом завершити приймання душу.

Душ. В голові сплила сцена, яку в перший день мого перебування на острові показала камера спостереження в її ванній кімнаті. Оголена Лара стояла під теплими струменями води, закинувши голову назад, і повільно проводила долонями по шкірі — по ключицях, по плечах, по животу. Вода стікала по ній рівними блискучими лініями. Я тоді дивився довго — занадто довго, аж поки в горлі пересохло, і я нарешті змусив себе закрити ноутбук. Зараз ця сцена з пам'яті накладалася на те, що було переді мною. Та сама шкіра. Те саме волосся. Тільки тепер — не в кадрі камери, а за два метри від мене, мокра, тепла, жива.

Кров застугоніла в скронях. Я повільно вдихнув і змусив погляд піднятися назад до її обличчя.

У моєму сценарії цього пункту не було. Сценарій починався з «зайти, привітатися, сісти, оголосити тему уроку». Зараз мене вистачило лише на «зайти».

Вона дивилася на мене трохи злякано та схвильовано. Але потроху зляканість відступала, і на перший план вийшла радість — тиха, відверта, та сама, яку я бачив вранці у викладацькій. Вона не намагалася її приховати. Просто стояла з рушником у руці і дивилася на мене так, ніби я зараз повернувся не зі сусіднього корпусу, а звідкись здалеку, звідки повертаються не завжди. Куточки її губ ледь здригнулися — не до усмішки, тільки до думки про неї.

— Ви прийшли, — сказала вона тихо.

Те саме «Ви прийшли», що й вранці. З тією ж інтонацією. Ніби в перерві між двома цими «прийшли» вона весь день чекала, чи прийду я знову.

Я спробував усміхнутися.

— Я раніше, — відповів, трохи знизуючи плечима. — Можу зачекати в коридорі, поки ви зберетеся.

— Не треба, — поспіхом відізвалася вона. — Заходьте. Я швидко.

Вона зробила крок назад, у ванну, прикриваючи за собою двері. Я почув, як зашуміла і знов вимкнулася вода в крані. Не знаючи, куди себе подіти, я взяв стілець та сів на вже звичне місце трохи збоку від ліжка.

Двері ванної відчинилися за моєю спиною, але кроків не послідувало. Я обернувся.

Вона стояла у дверному отворі, прикриваючи рушником мокру футболку на грудях.  Обличчя було трохи розгубленим — здається, вона ніяк не могла вирішити, як краще вчинити далі.

— Ви не могли би відвернутися? — вона прикусила нижню губу, а її щоки з кожною миттю все густіше заливалися рум’янцем. — Справа в тому, що мій одяг… він мокрий і весь прилип до тіла. А інший висить в шафі. Я лише перевдягнуся та можемо починати урок.

Я мовчки дивився, не в змозі відвести погляд. Вона стояла переді мною — така проста та надзвичайно зворушлива у своїй сором’язливості. Я вже багато років не бачив, як жінка може зашарітися від сорому. Не пам'ятав, коли востаннє бачив таку дрібницю в дорослої жінки. У моєму колі такі реакції зникали в дівчат ще до двадцяти років — їх замінювали на іншу мову тіла, прораховану і впевнену. Лара зашарілася так, як шарілися школярки в моєму дуже далекому минулому. І це не виглядало в неї ні дитячим, ні награним. Це була її природна реакція, не виправлена і не зашліфована — на сором, на чоловічий погляд, на власну неготовність.