17.

Лара.

Я прокинулася від сонця.

Воно лежало на ковдрі широкою теплою смугою — вранішнє, тропічне, ще не злісне, а саме лагідне і ясне. Я заплющила очі і кілька секунд просто лежала так, відчуваючи його тепло на щоці, на руці, що визирала з-під ковдри. У вікно тихо дихав океан. Десь далеко прокинулася якась пташка і тонко, рівно щось виспівувала.

Прекрасний ранок.

Тільки чомусь я не була йому рада.

Я повільно сіла на ліжку, спустила ноги на прохолодну підлогу. З сумом подивилася на стіл.

Коробка стояла там, де я її лишила вчора ввечері. Я не торкнулася її від тієї секунди, як уперше побачила. Тільки взяла в руки, обернула, шукаючи записку, не знайшла. Поставила назад на стіл і довго стояла поряд, не розуміючи, що робити.

Він не прийшов.

Учора, коли я повернулася з занять і побачила коробку, я ще сподівалася. Думала — може, затримався, може, увечері постукає, може, цукерки — це просто початок, а далі буде все, як і обіцяв. Море. Він. Я.

Не постукав.

Я довго не лягала спати. Сиділа, читала конспекти, які зовсім не читалися, потім просто дивилася у вікно. Стук у двері все не лунав, і поступово я зрозуміла, що сьогодні він уже не прийде. Лягла. Заснула не одразу. А коли заснула — спалося важко, з якимось тривожним мерехтінням замість нормальних снів.

Я потерла обличчя долонями.

Зараз настав ранок. І ясно одне: він не прийшов. А цукерки приніс. Запамʼятав, виконав свою обіцянку. Це мало бути приємно — і десь у грудях справді щось тепло ворухнулося, коли я подумала про це.

Тільки чому він тоді сам не прийшов?

Я встала з ліжка, підійшла до вікна. Сонце вже піднялося над лінією горизонту, океан внизу спокійний, рівний, золотий. На майданчику біля корпусу нікого. 145-11-65 сьогодні там не тренувалася — мабуть, у неї інший розклад.

У голові крутилося, не відпускаючи.

Захворів? Тут, на острові, з тропічним кліматом, з різкою зміною температури між кондиціонерами і вуличною спекою — таке буває. Можливо, він лежить зараз  у себе в кімнаті, п’є ліки та відпочиває. Це зрозуміла причина. Сумна, але цілком життєва.

Замінили на іншого тренера за моєю програмою? Ця думка вкусила гостріше. Я уявила, як замість нього сьогодні ввечері в двері постукає інший чоловік — рівний, професійний, з порожніми очима, — і всередині відразу похолоднішало. Ні. Ні, нехай тільки не це.

А якщо його звільнили? Це найгірший варіант. Я не знала, як влаштована Школа зсередини — кого і коли тут звільняють, за що. Але якщо його дійсно звільнено – я про це навіть ніколи не дізнаюся.

Я повільно вдихнула і змусила себе зупинити цю карусель.

Я нічого не знаю напевно, жоден з варіантів не підтверджений. Тому не варто катувати себе припущеннями без реальних даних.

Але одна думка не йшла з голови. Він просто передумав.

А може, справа у мені самій. Може, я виявилася для нього настільки неприємною, що він не може себе пересилити, не може примусити себе бути зі мною близько. Я недостатньо гарна. Недостатньо жадана. Не така, як нормальні жінки, до яких він звик. Шукає, як припинити ці заняття. Цукерки — це його спосіб вибачитися та мʼяко відійти.

Від цієї думки в горлі стиснулося.

Я відійшла від вікна, сіла на край ліжка, обхопила долонями коліна.

А чи маю я взагалі право переживати? Хто я йому?

Це питання раптом зупинило мене посеред думки, ніби хтось різко взяв за плече. Хто я йому? Одна з вихованок. Ще й проблемна — відбракована, з якою довелося возитися особисто, бо інші тренери не справилися. Така собі скабка в його розкладі. Складне завдання, яке він узяв за щось, що мені не відомо — за гроші, за просування по службі, або через власну впертість та бажання спробувати, впорається він чи ні.

А він мені — хто?

Я довго дивилася на свої коліна.

Просто викладач. Так було б правильно сказати, якби мене запитали. Просто секс-інструктор, з яким мені пощастило більше, ніж з попередніми.

Так було б правильно сказати.

Тільки правда інша.

Він — перший чоловік, якого я поцілувала сама. Перший, до кого мені хотілося торкнутися — самій, без команди, без завдання, без необхідності. Перший, від кого я не закамʼяніла. Перший, з ким я хотіла зайти далі — далі, ніж урок. Далі сьогоднішнього дня. Далі цієї школи.

Я заплющила очі.

Скоро мене можуть призначити на завдання. Прийде моя черга, я виконаю замовлення, отримаю гонорар, і мене відпустять. Свобода, гроші, нове життя десь, де ніхто не знає мого справжнього імені.

А він залишиться тут.

Я раптом зрозуміла, що вперше думаю про майбутнє після завдання як про щось, де він теж може бути. І ця думка мене злякала своєю простотою. Вона прийшла так природно, ніби була тут весь час, тільки я не помічала.

Скільки тут заробляють тренери? Я не знала. Школа елітна, особлива, секретна — мабуть, платять немало. Але навряд чи стільки, скільки нам обіцяють після завдання. Якщо я після отримання гонорару запропоную йому...