10.

Лара.

Ранкове світло пробивалося крізь штори на вікні.

Я лежала на спині й дивилася в стелю, на вже знайому тріщину, яка тягнулася вздовж правого краю.

Шрам на стегні охолов. Серце майже втихомирилося. Просто ще одна ніч закінчилася, і все.

Я встала, підійшла до вікна й притулилася чолом до холодного скла. Надворі ще панувала ранкова прозорість і прохолода, яка буває тут до того, як сонце набере силу. Океан вдалині тихо блищав, пальми стояли нерухомо.

А праворуч, на маленькому відкритому майданчику, вже хтось тренувався.

145-11-65.

Та сама дівчина, що подарувала мені яблуко.

Її рухи були чіткими та вивіреними.  Різкий лікоть у горло, поворот стегна, коліно в живіт — і інструктор у захисному спорядженні відлітає вбік. Вона не зупинялася ні на секунду. Знову і знову. Кожен рух був точним, швидким і майже красивим. М’язи плавно перекочувалися під шкірою, ніби жили своїм власним, добре відпрацьованим життям.

Я стояла й дивилася, не в силах відвести погляд.

Таке тіло не виростає само собою. Його будують роками — жорстко, методично, без жалю. І коли дивишся, як воно рухається, одразу все розумієш: її вже вибрали. Обрали для виконання конкретного завдання. Її готують на вихід.

Скоро вона піде звідси. Отримає своє завдання, виконає його і зникне. Почне десь нове життя — з кавою вранці, з будильником, який не контролює Школа, і без номера на грудях.

Я притиснула долоню до холодного скла.

Заздрість підступила тихо, майже ніжно. Не зла й не гостра, а тепла, звичайна, людська. Пощастило їй. Вона сильна, підготовлена, вже вибрана — і зовсім скоро стане вільною.

Інструктор зайшов збоку. Вона відреагувала швидше, ніж він встиг довести рух до кінця. Захват, розворот — і чоловік уже лежав обличчям униз, а її коліно вперлося йому між лопатки.

Голими руками.

Вона вчилася вбивати голими руками.

Я стояла, притулившись чолом до скла, і відчувала, як у грудях повільно й незручно перевертається щось важке й незвичне. Не страх. Щось набагато складніше.

Яке ж завдання може вимагати такої підготовки?

Я відійшла від вікна і важко опустилася на край ліжка. Загрузла у роздумах, нерухомо дивлячись в одну точку на підлозі.

З усіх предметів у Школі в мене добре. Історія, психологія, тир, етикет — скрізь відмінно. Я старалася і отримувала те, що заслуговувала.

Але є один предмет. Один-єдиний — і саме він може стати вирішальним.

Я стиснула пальці на колінах.

З попередніми секс-інструкторами мене ніби вимикало зсередини. Тіло холоділо, голова йшла кудись далеко, і я просто чекала, поки все закінчиться. Це було сильніше за мене. Я не могла це контролювати.

Але з ним — інакше. Я навіть не знаю його імені. Але з ним я — дихаю. Чую, що він каже. Відповідаю — і не хочу нікуди тікати. Його голос не викликає в мені цього знайомого холоду і бажання стати невидимою. Навпаки.

Я повільно підняла очі і подивилася в дзеркало на стіні.

Тож значить — я теж можу?

Я повторила це собі ще раз — і відчула як щось гаряче і гостре підступило до горла.

З цим чоловіком все інакше.

Він дивиться на мене. По-справжньому дивиться — ніби я є. Ніби за цим обличчям і цим номером на грудях існує жива людина, і це його цікавить.

І моє тіло це відчуває. Не холоне, не кам'яніє, а дихає, тягнеться до нього. Живе.

І якщо я сама зроблю крок назустріч — він відповість. Я в цьому чомусь була впевнена. Не знаю, чому. Просто відчувала.

Я вмію вирішувати задачі. Є проблема — знаходжу рішення. Без паніки, без сліз, без жалю до себе.

Це просто ще одна задача в моєму житті. В цій задачі ще багато невідомих, вона вимагатиме від мене не стільки знань, скільки вміння побороти демонів з мого власного минулого.  Але чомусь мені здається, що цього разу в мене може вийти.

Я глибоко вдихнула — і щось у грудях вперше за цей важкий ранок трохи відпустило.

Весь день я ходила сама не своя.

На лекції з криптографії викладач розписував на дошці схеми стеганографії — те, що я вміла робити ще в п'ятнадцять років. Я дивилася на дошку і не бачила її. В тирі механічно підняла зброю, механічно відстріляла обойму, механічно опустила. Всі кулі лягли в ціль — але я навіть не помітила цього. На обіді сиділа над тарілкою і їла, не відчуваючи смаку.

В голові було одне.

Я сама зроблю перший крок.

Від цієї думки паморочилося в голові, а в животі з’являлася легка, солодка нудота. Не від страху. Від чогось набагато сильнішого. Від усвідомлення, що я нарешті щось вирішила сама.

Після вечері я повернулася в кімнату і відкрила конспекти.