6.

Лара

Групове заняття проходило в аудиторії на другому поверсі — велика світла кімната з одномісними партами, розставленими в два ряди. Нас було дев'ятеро. Викладачка — жінка років сорока, з гладко зачесаним волоссям і виразом обличчя людини, яка давно перестала бачити в нас людей — вела урок рівним монотонним голосом. Щось про психологію впливу. Я занотовувала тези, не відволікаючись.

Нових вихованок привезли п’ять днів тому. Я бачила, як їх вели коридором — сонних, дезорієнтованих, які ще не розуміли, де вони і що відбувається. Впізнала цей стан. Сама була такою ж — в перші дні після того, як прокинулася тут.

Зараз дві з них сиділи в нашій аудиторії. Одна — темноволоса, з тихим обличчям — вже освоїлася, принаймні зовні. Тримала ручку, дивилася на дошку. Інша — світла, тонка, з руками, що лежали на столі нерухомо — не писала нічого. Просто сиділа, дивлячись у підлогу.

Я кілька разів крадькома поглянула на неї. Щось у цій нерухомості мені не подобалося. Але я не знала, що з цим робити, тому відвернулася.

Викладачка розповідала про невербальні сигнали. Я записувала.

Крик розірвав тишу аудиторії без попередження.

Світла дівчина підхопилася так різко, що стілець з гуркотом полетів назад. Вона стояла кілька секунд, ніби не розуміла, куди рухатися, а потім кинулася вперед — не до дверей, а прямо до вікна.

Її руки вдарилися в скло долонями. Пальці розчепірилися, ніби хотіли вчепитися в повітря за склом.

– Випустіть… мене… – голос хрипів, слова тягнулися, злипалися. – Випустіть мене звідси…

Ніхто не встиг навіть підвестися.

Дівчина навалилася всім тілом на підвіконня. Скло спочатку прогнулося, потім тріснуло з протяжним, скрипучим звуком. Гострі краї вп’ялися їй у живіт, у передпліччя, у стегна. Вона продовжувала лізти назовні, ніби не відчувала болю — або навпаки, саме біль штовхав її далі.

А потім біль дійшов.

Тіло її здригнулося. З горла вирвався вже інший звук — тонкий, мокрий, звірячий. Кров потекла відразу і рясно: гаряча, густа, вона стікала по руках, по склу, по білій стіні під вікном. Краплі падали на підлогу з важким, м’яким звуком.

Я сиділа нерухомо. Мої пальці так сильно стиснули край парти, що нігті впилися в дерево і почали ламатися. У грудях щось стиснулося і завмерло.

Все, що далі сталося — сталося дуже швидко.

Двері відчинилися за лічені секунди. Охоронці — двоє кремезних чоловіків — взяли дівчину з двох боків, відтягнули від вікна. Вона вже не чинила опору — просто обвисла між ними та хрипко стогнала. Медсестра з'явилася слідом, майже одночасно з охоронцями. Укол — швидкий, професійний — і дівчина замовкла. Тіло обм'якло. Її винесли.

Все це зайняло, мабуть, хвилини три.

Вихованка з номером 145-11-65 сиділа через два столи від мене. Вона була бліда, як крейда. Губи дрібно тремтіли, пальці судомно стискали олівець. Вона не дивилася нікуди — тільки в стіл перед собою.

Викладачка стояла біля дошки і дивилася на вихованок. Коли двері зачинились — поправила зачіску і спокійно сказала:

— Заняття закінчено. Пройдіть до своїх кімнат.

У коридорі ми як завжди йшли мовчки — я чула тільки кроки і своє власне дихання. Вже біля дверей своєї кімнати я обернулася і встигла побачити 145-11-65. Вона йшла останньою, дивилася собі під ноги. Посинілі губи все ще тремтіли.

Двері за мною зачинилися. Замок клацнув — сам, без ключа, чітко і остаточно.

Я постояла посеред кімнати, потім повільно опустилася на стілець.

Та дівчина була слабкою. Це я зрозуміла одразу — ще в класі, коли дивилася на її нерухомі руки. Не адаптувалася. Не зібралася. Не знайшла в собі те, що дозволяє просто продовжувати. День за днем, урок за уроком. Не думати про вікна.

Вікно не вихід. Вихід звідси тільки один, і він лежить через завдання.

Я сиділа і думала про це довше, ніж хотіла. Про те, що тонка межа між нею і мною — не в силі характеру і не в стійкості психіки. Просто я раніше змогла прийняти правила. Вирішила грати за ними — не тому що згодна, а тому, що це єдиний спосіб вийти звідси живою.

Треба бути сильною. Треба отримати високу оцінку з кожного предмету. Треба виконати завдання.

Я не маю права на зриви. Не тому, що мені не боляче. А тому, що мені ще потрібно звідси вийти.

Я зняла та акуратно повісила в шафу свою форму. Пройшла до ванної кімнати, ретельно вмилася холодною водою. Потім довго стояла, тримаючи під краном долоні. Ніби це допомагало охолонути, змити з пам’яті осколки скла в кривавій калюжі.

В цій дівчині був якийсь злом. Баг, який не дозволив їй вписатися в систему. Помилка, що коштувала їй майбутнього.

В мене теж є дефект. Те, що не дає мені отримати «відмінно» з чи не найважливішого предмета у Школі. І цей мій баг може виявитися не менш вбивчим, ніж спроба вийти у вікно…

Новий інструктор.

Я спробувала уявити його — так, як, мабуть, мала б уявляти цікавого мені чоловіка. Намагалася подивитися на нього не очима людини, яка шукає небезпеку, а просто  очима жінки.