4.

Лара.

Я сиділа на ліжку і дивилася на двері.

Сімнадцять хвилин до початку уроку. Я рахувала їх із самого повернення з тиру — там у мене вийшло сьогодні  непогано, майже всі кулі лягли в ціль, але зараз це не мало жодного значення. Зараз мали значення тільки ці сімнадцять хвилин, які поволі скорочувалися до шістнадцяти, п'ятнадцяти…

Я поправила форму. Потім ще раз. Потім просто поклала руки на коліна і змусила їх не рухатися.

Раніше я думала, що звикну. Що після кількох занять стане простіше — тіло навчиться не реагувати, розум навчиться відключатися. Але кожного разу воно поверталося — це стиснення під ребрами, ця нудота, яка заважає дихати.

Попередній інструктор був молодий. Симпатичний, якщо дивитися об'єктивно. Говорив рівно, без інтонацій — ніби зачитував із якогось внутрішнього списку. Дивився крізь мене. Я для нього була просто матеріалом для роботи. Це було неприємно — але принаймні зрозуміло. Зрозуміло і передбачувано.

До нього була жінка — спокійна, майже ніжна, з тихим голосом. З нею було легше дихати. Але вона теж дивилася крізь — просто м'якше. Перед нею — ще один чоловік, різкий і нетерплячий. З ним я  деревеніла найшвидше.

Усі вони були молодші за тридцять. Усі симпатичні — мабуть, це теж частина відбору. Усі однакові в головному: я інструмент для роботи, а не людина поруч. Ніяких зайвих питань. Ніякого інтересу до того, що за очима. Тільки те, що з мене треба зробити.

Я знала, чого очікувати. Тому моє «Я» закривалося, ніби мушля.

У двері постукали.

Я підвелася. Розправила плечі. Зробила те, що завжди роблю перед чимось неприємним — зібрала себе в рівний, щільний клубок десь у центрі грудей і сховала туди все, що не треба показувати.

— Увійдіть.

Двері відчинилися.

Я встигла подумати тільки одне: «це не інструктор».

Він був помітно старший за тих, хто приходив раніше. Темноволосий. Бездоганний — від постави до того, як тримав руки. Але не це мене здивувало. Не зовнішність. Щось інше. Він був з тієї особливої породи людей, які звикли, що простір навколо підлаштовується під них, а не навпаки. Така собі неагресивна сила, яка нікуди не поспішає.

Але я зараз не відчула загрози.

І це збило мене більше, ніж все інше.

Він увійшов, зачинив двері і зупинився, обводячи кімнату швидким уважним поглядом. Ліжко під стіною. Стіл із конспектами. Гладенькі камінці на підвіконні. Мушля з пляжу. Надкушене яблуко.

Потім подивився на мене.

Не крізь. А саме мені в очі.

У мене від цього щось неприємно здригнулося десь під ребрами. Я звикла до поглядів, які не бачать — тут так дивляться всі. Цей бачив. І я раптом відчула себе дуже незахищеною у своїй казенній кімнаті з чужим матрацом і чужими стінами.

— Добрий вечір, — сказав він. Голос рівний, але не порожній.

— Добрий вечір, — відповіла я.

Він підійшов до столу і поклав на край щось невелике. Прямокутна коробка в яскравій обгортці.

Цукерки.

Я подивилася на них. Потім на нього.

— Сідайте, — сказав він.

Я сіла на ліжко.

 Він узяв стілець від столу, розвернув його і теж сів — не впритул до мене, а трохи збоку. Дистанція залишилася. Він ніби навмисно залишив мені цю дистанцію.

Коробка лежала між нами на столі. Я дивилася на неї і думала, що не варто. Що це, напевно, якийсь прийом. Що інструктори не приносять цукерок просто так.

— Ви давно тут? — запитав він.

Я підняла очі.

— Два місяці.

— Важко?

Питання було таким простим, що я на секунду загубилася. Ніхто тут не питав такого. Психологи питали про реакції, про блокади, про травматичний досвід — але не «важко чи ні». Не так.

— По-різному, — сказала я нарешті.

Він кивнув. Не записав. Не перепитав. Просто кивнув — ніби це була нормальна відповідь на нормальне запитання.

Пауза не була незручною. Це мене теж збило.

— Беріть, — він відкрив коробку та підсунув її ближче до мене.

— Дякую, — я взяла одну цукерку. Розгорнула. Поклала на язик. Вона виявилася з горіховою начинкою, і я не встигла підготуватися до того, наскільки це смачно після місяців одноманітної корисної їжі. Другу я взяла майже одразу.

Він не коментував.

— Розкажіть про себе, — сказав він через хвилину. — Не для справи. Просто так.

Я подивилася на нього.

— Просто так не буває, — сказала я.

Куточок його рота ледь смикнувся. Я відчувала в ньому якусь напругу, але він старанно її приховував.