1.

Восьмимісний гелікоптер обережно опускається на невеликий п’ятачок посадкового майданчика. Я дивлюся у вікно на маленький тропічний острів, що загубився в океані, і ще до кінця не можу повірити, що я дійсно тут.

Салон гелікоптера пустий: лише я та ще два пілоти в кабіні. Мені не дозволили взяти навіть таку звичну для мене охорону. Це трохи напружує, але сподіваюся – я тут не надовго.

Це місце – одне з найсекретніших у світі. Цього острова немає на картах. Школа – серце цього острова, – не видає дипломів про отриману освіту. Ті, хто потрапляють сюди, зазвичай остаточно втрачають зв’язок із зовнішнім світом. Тепер для всіх вони мертві. Згадки про них стираються з усіх файлів, імена забуваються, історії втрачають зміст. Якийсь час вони ще існують, виконуючи покладену на них місію, а потім остаточно зникають з життя.

Я роблю крок із салону гелікоптера та неспішно спускаюся по невеличким металевим сходам.  Величезні лопаті гвинта в мене над головою поступово починають уповільнюватися, але гул від них іде майже нестерпній. До того ж вони з силою розганяють повітря, що неабияк псує зачіску  високій стрункій жінці у діловому синьому костюмі, що зараз іде до мене гравійною доріжкою посадкового майданчика.

Я іду їй назустріч, намагаючись нарешті вийти із зони дії лопатей.

– Містер 004/2, рада вітати! – вона намагається перекричати гелікоптер, вимовляючи цю абракадабру так, ніби каже: «Вітаю, містере Сміт!». Її пальці трохи прохолодні, але рукостискання міцне та впевнене. – Мене звуть місіс Блейк, я директора цієї Школи.

Я киваю. Не маю бажання підвищувати голос, тому лише коротко стискаю її руку у відповідь.

– Будь ласка, ходімо за мною. – Вона розвертається і ми направляємося до невеликого комплексу будівель, розташованого в центрі острова. Навколо немає ні заборів, ні колючого дроту, ні веж із охороною. Іноді мені на око потрапляють поодинокі камери спостереження, але гадаю, що насправді їх може бути більше.

Цей острів охороняє себе сам. Маленька крапка піску в океані за сотні кілометрів до найближчого берега. Спроба втечі – неминуча смерть або від води, або від акулячих  щелеп.

  Триповерховий центральний корпус зустрічає нас приємною прохолодою. Я з задоволенням втягую горлом охолоджене повітря. Ненавиджу жару. Ніколи не відпочиваю влітку у тропіках. І взимку теж. Я взагалі рідко відпочиваю.

Будівля корпусу, яка зовні здавалася невеликою, всередині виявилася доволі просторою та зручною. Кабінет місіс Блейк розташувався в лівому крилі першого поверху. Вона вказує мені на велике шкіряне крісло біля її письмового стола, і я із задоволенням вмощуюся у ньому, витягнувши ноги.

Дві години польоту. Терпіти не можу літати, та ще і таким не комфортним способом. Здається, я маю кілька гелікоптерів, але майже ними не користуюся.

На цей раз мені довелося пожертвувати не лише комфортом, а й своїм часом. Я випав зі звичного життя майже на день. Сподіваюся, воно буде того варте.

– Що я можу вам запропонувати – кава, лимонад, вода? – місіс Блейк намагається здаватися гостинною, але я бачу, що вся ця ситуація їй не дуже подобається. Зазвичай школа не приймає замовників особисто.

Те, що я знаходжуся зараз тут – це виключно заслуга мого особистого номера. 004/02. Мій батько був 004. Мати – 004/1. Номер, що починається з двох нулів, означає, що він належить одному з засновників Організації або члену його родини. Таких номерів залишилося одиниці. Вони динозаври. Їм дозволено набагато більше, ніж рядовим членам. Більше – але не все.

Навіть мені довелося зробити кілька дзвінків, щоб потрапити сюди особисто, а не отримати електронною поштою файли з анкетами кандидаток, яких підбере мені школа. Моя справа дуже важлива для мене. Дуже особиста. Я виношував її багато років, і зараз просто не можу покладатися на чийсь, навіть дуже компетентний, вибір. Це те, що гризе мене з середини майже половину мого життя. Заважає мені жити спокійно. І зараз нарешті воно має шанс отримати вихід.

Беру зі столика пляшку з водою, наливаю собі пів склянки, роблю кілька дрібних ковтків. Відчуваю, як разом із пухирцями газу горло шкрябає неочікуване хвилювання. Це навіть дивно – я вже забув, коли хвилювався в останнє. Емоції – це завжди зайвий клопіт. Вони не дають зосередитися, іноді душать, а деякі навіть викликають залежність. Я навчився обходитися без них. Спокій мого внутрішнього океану – це те, що я ретельно оберігаю від усіх життєвих негараздів. А особливо – від емоцій та почуттів.

– Давайте почнемо, місіс Блейк. – в моєму голосі зараз влада і метал, він не допускає навіть думки про заперечення.

– Звичайно. – Губи жінки під червоною помадою трохи напружуються. – Ось анкети вихованок, які ідеально підходять під потрібні параметри.

На стіл переді мною лягають три товсті червоні теки. Справжні теки зі стосами паперів та надрукованими фотографіями, підколотими скріпками. Це трохи дивно в час електронного документообігу, навіть архаїчно, але мушу визнати – доволі зручно.

Пробігаю очами рядки анкет, вдивляюся в обличчя на фотографіях. Вік, зріст, вага, параметри фігури, природний колір очей та волосся, освіта, навики та хобі, особисті схильності та таланти. Стислі анкетні дані. Далі – більш розгорнуто та докладно: кожен життєвий крок, кожна дрібниця, навіть найменша подія – все стало літерами на папері, літописом ще короткого життя гарної розумної дівчини, який не пощастило потрапити на око Організації.