Розділ 9. Покарання для Фаїни

— Ось як... — холодно кинув він.

Едуард різко піднявся з місця і попрямував до дверей. — Я скоро повернуся, — кинув він через плече і вийшов із кімнати.

Він стрімко рушив до свого кабінету і відразу ж віддав суворий наказ охороні негайно привести Фаїну разом із її покоївкою Алісою.

Коли їх привели, Фаїна одразу спробувала вдавити всю свою солодкість і награну турботу.

— Едуарде! Я так скучила за тобою... Чому ти останнім часом так дивно поводився? — почала було вона, роблячи крок до нього.

Едуард зупинився і втупився в неї настільки крижаним і пронизливим поглядом, що Фаїна мимоволі здригнулася, відчувши липкий страх.

— Едуарде... Чому ти так дивишся на мене? Що сталося? — розгублено пролепетала вона.

— Ти ще смієш запитувати? Фаїно, я дозволяв тобі багато чого, але ти перейшла межу. Що твоя покоївка додала в чашку кави, яку вчора випила Цицеррія? — його голос звучав як вирок.

Аліса біля її ніг уже тремтіла від жаху, а Фаїна на секунду судорожно стисла щелепу, намагаючись зберегти маску невинності.

— Я... я нічого про це не знаю! — різко відповіла вона.

— Ти прекрасно все знаєш, Фаїно, бо це твоя покоївка виконувала твої накази, — відрубав він.

— Та послухай же мене, Едуарде! Клянуся, я не маю до цього жодного стосунку! — почала захищатися вона.

— Не бреши. Просто глянь на неї — подивися, як вона труситься від страху, — вказав він на Алісу.

— Але чому ти мені не віриш?! Чому віриш цій дівчині, а не мені, скажи?! — Фаїна зірвалася на крик і розплачилася, намагаючись розжалобити його сльозами.

Він дав густій, важкій тиші розгорнутися в кабінеті, не кажучи ні слова на її плач.

— Фаїно, скажи лише одне... Ти ж це все сама придумала, едінственна моя проблема? Відповідай, — тихо, але з неймовірною сталлю в голосі вимовив він.

Вона панічно замахала головою, намагаючись змусити його повірити, але це було абсолютно марно. Його рішення вже було прийняте.

— Фаїно, віднині ти будеш під суворим контролем, — холодно кинув він і повернувся до охорони. — Відведіть Фаїну та її покоївку в ліве крило. І щоб ногу їхню тут більше не було.

— Едуарде, ти не маєш права! Ти ж любиш мене... Тільки мене! — верещала вона, вириваючись із рук охоронців, які витягали її з кабінету.

Він більше не звернув на неї жодної уваги. Коли двері за ними зачинилися, Едуард важко видихнув і попрямував назад — до кімнати Цицеррії.

Зайшовши всередину, він побачив, що вона мирно спить, згорнувшись на ліжку мов тендітна лялька. Едуард мовчки підійшов і опустився на м'яке оксамитове крісло смарагдового кольору, стоячи в напівтемряві й пильно дивлячись на неї. У його голові крутилося одне й те саме запитання: що він узагалі робить? Відколи це він узявся захищати й опікуватися жінкою, яка є дочкою його заклятого ворога — єдиною, хто вижив після того шторму?