Розділ 5. Яд у чаші?

Настав ранок — теплий, як завжди у цю пору, хоча світило в її кімнаті пробиваючи лише на світанку. Цицерія спала наскільки міцно, що навіть не помітила, як до неї зайшов Едуард. Він мовчки дивився на дівчину — на ту саму, яку колись залишив живих. Її розсипане на подушці волосся на світанку світилося, нагадуючий вогонь, що палає, але не обпалює.

Вона відчула на собі чужий погляд і повільно розплющила очі. Півднявшись на ліжко, Цицерія здивована побачила перед собою Едуарда.

—Що ти тут робиш?— тихо прошепотіла вона.

Він відповів не одразу. Едуард ще хвильку постояв, спостерігаючи за нею. 

—Це мій дім, і я роблю тут усе, що хочу. Дивне запитання, чи не здається?— кинув він холодним голосом, різко розвернувся і вийшов із кімнати, навіть не дочекавшись її відповіді.

Цицерія ще трохи посиділа на ліжку, намагаючись оговтатися, потім піднялася і пішла у ванну вмитися. Вона думала про те, яким дивним і непередбачуваним він стає. Закінчивши водні процедури, вона вийшла з кімнати й попрямувала знайомим коридором до їдальні. Цього разу сонячні промені заливали кімнату, створюючи ілюзію легковажної безтурботності.

—Цицеріє, ти запізнилася, — промовив Едуард, уважно спостерігаючи, як вона мовчки сідає за стіл і знову починає їсти своєю звичною повільноюі методичною манерою, не кажучи ні слова на виправдання. 

Фаїна перевела погляд із Цецерії на Едуарда. На її обличчя зявилася м'яка, майже солодка посмішка — вона намагалась виглядати максимальною щирою, щоб він ні в чому ні її не запідозрив і не помітив її люті до суперниці.

— Едуард, ти останнім часом приділяєш мені так мало уваги… Що з тобою?— кокетливо промовила Фаїна, дивлячись на нього з викликом у карих очах.

Едуард зовсім не звернув уваги на її слова і просто продовжував їсти. Фаїна палала від люті, хоча і ретельно приховувала її за гарною посмішкою. Не тримаючи цієї напруги, Цецерія піднялася за столу і пішла до своєї кімнати. Лягнувши на ліжку, вона довго поглядом дивилась в білу стелю, що здавалося безпросвітною і порожньою. 

За деякий час у двері постукала покоївка Емма.

— Пані, ось я принесла печиво з медом, яке ви так любите, — промовила вона, ставлячи частування.— пані Фаїна сьогодні така зла, що аж неприємно на неї дивитися… Краса є, а розуму анірохи.

Цицерія взяла шматок печа і спокійно надкусила його. 

— Усі люди різні за характером, тому вона і поводиться так, ніби вона королева без корони,— тихо відповіла вона.— А за печиво дякую, Емма.

—Я рада, що вам сподобалося!— усміхнулася Емма і пішов далі займатись своїми обов'язками. 

Але спокій тривав недовго. Настав вечір. Цицерія вийшла в сад, де небо переливалось дивовижними фарбами: рожевий колір поєднувся з темно-синім, а навколо заходячого сонця пролягала тонка золотава лінія, що прощалося з днем. Очі дівчини дивилися на небо, де плели м'які рожеві-жовті хмари, несучи із собою ілюзію спокій. 

Тут до неї наближалась інша покоївка — Аліса. Висока брюнетка із зеленими очима виглядала зовсім інакше. 

— Пані, ось ваша чашка кави, — промовила Аліса. Воно не вклонилася і не сказала нічого звичним добрим тоном; його зучав рівно, спокійно і водночас крижано, немов насміхаючись. 

Цицерія обернулась до покоївки і акуратно взяла чашку з руки. Пити їй зовсім не хотілося, але, пильно дивившись у холодні зелені очі Аліси, вона взяла її з таці.

І зробила один ковток…