Глава 7 (Правда)

   Викликавши другий ліфт чуйка Піта спрацювала вже коли він був на цьому поверху і після цього відчинилися двері ліфта, де стояв один з месників.

Там стояла Наташа. На ній був чорний костюм – не той старий, а новий, удосконалений. Тканина була іншою: на вигляд легка, але міцна; нові гаджети на руках та поясі; маленькі прогалини, майже непомітні, на внутрішній стороні руки, а також на зовнішній стороні стегон і щиколоток. Скоріш за все, то кишеньки для ножів. Пітер знайшов майже всі – навіть для того, хто не знає про них, він знайшов їх. Піднявши погляд на неї, він почув її дихання, розмірене і чітке. Її серцебиття на декілька ударів пришвидшилося від несподіваної зустрічі.

– Привіт. Чула, що ти поранений. Ти як? – вона спитала, наче справді хвилювалась за мене.

– Нормально, мені вже краще, - відповів Пітер, коли вона вийшла з ліфта та стала навпроти хлопця, який потер потилицю, де мала спрацювати його чуйка.

– Б'єшся добре, але треба ще попрацювати над прийомами, ‐ Нат легенько стукнула кулаком по плечу Пітера та посміхнулася, щоб той розслабився. - Заходь, потренуємося разом якось.

– Дякую, емм... Я вийшов погуляти і трохи загубився у двох коридорах... - Він думав як це пояснити, чому опинився тут, але Нат випередила уже все зрозумівши.

– І опинився на 88-му поверсі? Ти не випадково тут, так? Якщо хочеш поговорити зі Старком, він на два поверхи вище. - Вона показала пальцем на стелю, тим самим вказуючи, куди треба Пітеру.

– Просто я не можу сидіти склавши руки тут. Ви багато чого не знаєте...

– Пітер, ти був у небезпеці, і як Месники ми мали щось зробити, а не заплющувати на це очі...

Їхній діалог перервав робітник. Зрозумівши, що це не місце для інших вух, Наташа кивнула на двері з яких він недавно вийшов.

– Може, в іншому місці?

Піт лиш кивнув і вони вийшли через пожежні двері. 

–  Послухай, те, що зараз відбувається, торкається тепер не тільки тебе. - продовжила Нат. - Але якщо ти зараз підеш і знову поб'єшся з ним, як думаєш, що буде? Ти не повинен йти смерті в зуби! Тебе він й так врятував від цієї межі. Якщо будеш робити дурниці, повір, Старк тебе ж і замкне.

– Я розумію, але хіба містер Старк теж там був?

– По-твоєму, хто зібрав мене та інших Месників, які були неподалік? - секунда на усвідомлення і вона підтвердила здогатку: - Тоні.

– Не знаю як він відстежив тебе та він врятував і приволік сюди, поки інші та голограми Старка відвертали увагу від вас. - продовжила Нат. - Зрештою тобі нічого не загрожує, поки його відвели до околиць... - Вона зупинилася на цих словах, явно не плануючи далі щось говорити.

– Чекайте! Що на околицях? - Пітер схопив її за руку, не даючи і думати йти від цієї ромови, атмосфера між ними змінилась. - Чого я не знаю? 

– Повертайся до себе, Павуче! - вона точно зараз зверне мені руку, якщо не відпущу!

Нат і не збиралася нічого розповідати. Вона – агент, навчена вибивати правду та мовчати, коли потрібно, але чому проговорилася перед хлопцем, якого знає пару хвилин, не знала. Від впертості Пітера вона перекинула того на лопатки не давши хлопцю схаменутись – його голова була вже у неї в ногах.

Жінка вже розвернулася і взялася за ручку дверей, як щось вхопило та приклеїло її до металу - павутина, а за секунду у другу руку теж прилетів згусток, приклеївши Наташу до дверей. Вона здивовано поглянула на хлопця, що сидів вже на корточках. З-під рукавів худі тягнулась наче струна павутина до її рук. З обох зап'ясть Пітера вийшла органічна павутина - справжня, не штучна, яку він робив уночі пробираючись у лабораторії. Задля Людини-Павука, такі жертви ніщо з життям врятованих людей. Іноді це була і його школа, де раніше навчався він та його друзі, та спогадів з неї занадто багато, щоб бувати там надто часто. А спогади мав тільки Пітер, тож він був там тільки один раз і більше не було причин туди йти. 

– Як це розуміти?

– Що ви приховуєте від мене? - Майже одночасно пролунали два запитання. Та його голос став настільки низьким та був гучніший, що навіть Пітер здивувався та на секунду оторопів. Помітила і вона теж, що його тіло швидко змінилось після останьої зустрічі рік тому. Голос став грубішим, впевненості та хоробрості теж не займати. 

– Ви відвели цього божевільного подалі з міста та на заміну цьому, тепер він у пошуках мене по околицях... - механізм у голові почав крутитись після довгого сну.

– Послухай, це раціональніший варіант відвести його шукати там, де тебе немає, аніж він зруйнує пів міста та вб'є десятки тисяч, хоч мені це теж неподобається. Ми спланували контратаки і робимо все, щоб захистити людей. ЩИТ й інші у пошуку того засранця, тому ти не один і ми захистимо тебе.

В очах хлопця було розуміння ситуації, сприйняття своєї слабкості, але щось прокинулось від довгого сну, щось старе і гидке, що гризло потроху всередині. Чому саме зараз? 

Нат чекала хоч слово від підлітка у відповідь або хоча б що він звільнить її він павутини. Та цього не сталось. 

– А я в тих планах був для контратаки? - тихо запитав Піт. Він стояв перед нею та дивився в очі.

Секунда мовчання перетворилась у хвилину, потім у дві. Нат опустила погляд, а потім відповіла.

– Ти, так чи інакше будеш битись з ним. Хоч я й незнаю чи є ти у плані Старка та він не залишить здібного осторонь.

– Тоді мені потрібно йти. - Він відчинив двері разом з Нат та у проході додав, - Паутина розчинялась за дві години та тепер це органічна, тому точно не скажу. 

– Гей! 

Пітер зачинив за собою та подався до ліфту, поки Нат думала як вивільнитись від павутини.

Далі буде