Глава 6 ( Проникнення )

Із-за рогу ззаду наздогнала Наташа, поки він прямував до ліфту. Вона разом зі Стівом та Бенером та Філом повернулися із сутички з невідомим чоловіком у якого надзвичайні можливості. Навколо місця битви вже евакуювали жителів міста в радіусі 5-ти кварталів, через аварійний стан після погрому.

–Як він? - запитала Наташа. На ній вже був новий робочий костюм для її робити. 

– Хлопець зловив панічку, так що буде спати ще десь шість годин після снодійного, - повернув голову в бік Наташі, щоб побачити її, звертаючи і інший кордор.

– Потрібно з'ясувати, що йому потрібно і.. 

– Його. Він хоче хлопця,- Тоні перебив на пів фразі.

– Для чого?

– Саме це і хочу вияснити, - Тоні зайшов у свою лабораторію, кинув костюм Піта на невеликий стіл. - До того ж, у нього переломи і синяки по всьому тілу. Якщо дізнається про нещодавнє, не думаю, що він буде сидіти на місці.

– Але не можна тримати його у тій кімнаті, - констатувала Нат. І це було так. Пітер уже взяв на себе відповідальність за Сніжка. А тепер ще цей. Пітеру стовідсотково потрібна допомога і прихисток, а у нього немає і того, і того.

Старк сперся на стіл, склавши руки на грулях, навпроти Наташі, яка стояла у своєму чорному костюмі для завдань. Схоже, вона недавно тільки з нього.

– І що мені зробити? Сказати злопцю: « Сиди тут, бо там за тобою ганяється божевільний інопланетянин?» - Чомусь для нього це був складний вибір між захистити Пітера у тій кімнаті та розповісти і розуміти, що той буде знову у небезпеці, якщо не прийме допомогу.Він переживає за якогось хлопця в трико, бо його майже не вбили і хочуть забрати невідомо куди і з якими намірами теж. 

– Тоні, він не просто якийсь хлопчик, а Люлина-Павук, і йому доведеться розібратись з усіма ними. Він же якось справлявся до цього. Лиш потрібно допомогти йому. Думаю, тебе він послухає, - на цьому Нат закінчила і вийшла з приміщення.

– П'ятниця, покажи відео з мінус другого поверху, 26 кімната.

– " Так, сер."

На екрані висвітилося відеозображення, де на ліжку спав вісімнадцятирічний хлопець.

«Що ж мені з тобою робити?»

– П'ятниця замов мені бургер і подвійне американо! - головний біль почав все частіше турбувати. Вже як більше тижня не даючи працювати, а спати і подавно. Інколи доводиться пити таблетки, щоб заснути, і немає когось чи Пепер, щоб зупинити його приймати ті ліки.

 *3 години потому

Пітер лежав у ліжку. Скільки він не знав, годинника не було, костюма теж. За дверима ніхто не відгукувався, а вибивати їх сил не було. Тож він просто лежав, можливо десять хвилин, можливо, годину. Через деякий час стало некомфортно знаходитись у кімнаті. Він не боявся закритих приміщень чи ще щось. Просто було відчуття, що знаходився не там, де мав бути. Наче чуйка, але не схоже на неї, натомість вона повідомила, що за дверима хтось стоїть.

Пітер заплющив очі прикинувшись сплячим. Двері відчинились і по звуку кроків у кімнату зайшла лише одна людина, не зачинивши за собою двері. Кроки були важкі, схожі на чоловічі чоботи, і наблизившись до тумби біля ліжка, щось металічне поставили на тумбу.

 Впервнишись, що це не один із месників, одним рухом він зіскочив з ліжна на чоловіка у формі охоронця та вирубив того ногою по затилку. Чоловік впав на ліжко, і Піт накрив його одіялом, а сам пішов на пошуки костюма. І він міг бути лиш в одному місці - лабораторія Старка.

У коридорі більше нікого не було. Схоже, охорона не турбувалася, що Пітер так швидко прокинеться. Тому, знайшов ліфт, а біля нього і аварійні сходи, тому він пішов ними - так буде менше шансів на когось натрапити. Пройшовши штаб-квартиру і громадські служби, без проблем, далі були склади. Там було достатньо людей, щоб стось та й замітив хлопця, але ж він був не у костюмі, тому хлопець натягнув капюшон на половину лиця. Службовий вхід на вищі поверхи був в іншому кінці складу, до якого *триста футів. Легше було пройти половину шляху за велиеими дерев'янимм ящиками, а далі - відкрита плошадка, де тільки різна техніка: від вантажних до маленьких гідравлічних візків.

– Ей, Тім! - Піт здригнувся, що аж видно було. Він повернувся у сторону чоловіка, що покликав. 

« Невже це до мене?!»

Що робити підліток не знав, але якщо зараз навтьоки, тоді точно потрапить на коврик до Старка.

– Так, ти! Піди і забери ці ящики он туди! - чоловік у помаранчевому комбінезоні та жовтій касці з планшетом у руках жестом помахав, щоб Пітер підійшов.

На одягу був бейджик з ім'ям «Джек».

– Боже, тебе знову побили? - промовив Джек не надто тихо, але так, щоб ніхто більше не почув. - Тіме, що я тобі говорив? - схоже, навіть через натягнуте худі було видно побите лице Пітера.

Він не знав як відповісти, і ляпнув що в голову прийшло.

– Тікати? - запропонував Піт.

– Хахаха, так, це теж, але я говорив тобі розповідати мені про такі випадки. - Схоже, його сплутали з іншим хлопцем, над яким знужаються, а цей Джек його захищає.

– Так.

– Гаразд, перенеси ці якщики і йди додому. На сьогодні з тебе досить. - Він чомусь напам'ятав мені містера Старка, який піклувався, як цей чоловік про цього Тіма. 

Пітер ще подивився на Джека ще декілька секунд, швидко переніс ящики до купи інших і пішов через службові двері.

Далі потрібно лиш піднятись до лабораторії Старка в надії, що його там не буде. Після 5-ти поверхів пішком по сходам йому стало зле. В голові запаморочилось, що Пітер взявся за поручні, щоб втримати рівновагу. Він був наче у воді, у вухах пищало і всі звуки зливались навколо, а серцебиття відчувалось сильніше та швидше. Під ногами вже пливли сходи, тож не взмозі більше триматись на ногах хлопець рухнув на пол спершись на прохолодну стіну, яка контрастувала гарячому тілу Пітера. Тіло боліло, але найбільше боліли руки, особливо зап'ястя. Хоч якось зменшети біль у них він руками схопився за них і скрутився, чекаючи поки цей вихор болю не мине. Хвилина, дві, три, біль вщухав, а на руках з'явилось щось липке...