Глава 1 ( Ти забудеш )

– Ні! - обірвав Стренж, тримаючи закляття від інших світів, які пробираються у їхню реальність.

– Але це спрацює?

– Так, але ти розумієш, що це означає? Усі, хто тебе знає і любить, більше не матимуть жодних спогадів про тебе,- почав пояснювати хлопцю,- ніби тебе ніколи не існувало.

– Я знаю. - пауза. - Зробіть це!

Стренж подивився Пітеру в очі і з безнадією промовив:

– Тоді тобі краще попрощатися зі своїми друзями. У тебе залишилося небагато часу...

– Дякую др. Стренж

– Стівен

– Дякую, Стівене, - посміхнувся Піт, розуміючи, що в нього не так багато часу попрощатись з друзями і з ...

– Так, це досі звучить дивно, - пробурмотів собі Стренж

Пітер зпригнув з даху, де вони тільки що стояли і підлетів до друзів.

– Ви забудете мене! - випалив Пітер приземлившись біля друзів на іншій вже криші через кілька будівель.

На ньому не було маски, лише костюм до шиї, а лице  у крові та скуйовджене волосся потріпував лише вітер у їхній тиші.

– Т.. тобто, чекай.. тобто ми забудемо тебе?- почав запинатись Нед не розуміючи,  що відбувається.

– Пітер, поясни, - очі Мішель вже підсвідомо бігали по обличчю Піта, щоб запам'ятати його,- хочеш сказати, що всі і ми забудемо тебе? Зовсім?

Піт не знав, що й сказати та хотів вже пожартувати, але зараз було не до них.

– Ні, тобто так... Так, ви забудете мене, але я знайду вас знову і все розкажу.

– Пообіцяй, друже, - кинувся Нед в обійми зі сльозами на очах.

– Авжеш,- скривився від болючої хватки друга.

Обнявши Неда і Мішель, він подивився на друзів, але Мішель сказала за нього.

– Іди, знайди його!

Пітер кивнув, глянув у сторону вежі Старка та розбігся для прижку з криші.

*5 хвилин тому

– Пятниця, що відбувається? Де пацан?

– За моїми данними він на невеликій будівлі з дк. Стренжом.

Тоні летів до хлопця, як тільки він більше не потрібен був на завданні. Він дізнався по новинам, що відбувається в Нью-Йорку та не міг прилетіти раніше. Проте П'ятниця доповідала Старку про те, що було у новинах.

– Чорт! Скільки ще?... - виругався Тоні та недоговоривши в полі зору з'явився хлопець, який летів у його сторону.

– За декілька метрів, сер. - доповів штучний інтелект.

Хлопець стояв на криші невеликого дому. Тоні підлетівши зняв маску і приземлився за пару метрів.

– Ти як, павучок? - стурбовано запитав Старк.

"Павучок" - звучало так по-дитячому, але Піту подобалось як Тоні називав його так.

– Добре, мр. Старк, тільки бік трохи болить,- хлопець приклав руку до ребер зліва та посміхнувся ніби все закінчилось і забрав назад.

– Я серйозно, Пітер!

Пітеру хотілось тільки підбігти то обійняти наставника і сказати "вибачте" та він же не дитина, щоб ридати в плече дорослого. Але йому було так страшно, перед невідомістю, де Пітер розумів не буде нікого, щоб його підтримати. Коли вже нічого не зможеш повернути назад, не відмотаєш час, щоб трохи довше побути разом...

– Мр. Старк, - у Пітера запекли очі від сліз та всерівно продовжував посмізатись,- дякую вам, за все!

Тоні не розумів поведінки малого. На його обличчі чітко відчувались нерозуміння та паніка,він почав прокручувати купу варіантів, що могло трапитись, аж раптом зправа за спиною Піта з'явилась вспишка. Вона швидко збільшувалась та за секунду засліпила все навколо і забрала хлопця з поля зору.

–