Розділ 1

Додому я йшла найдовшою дорогою.
Це було невідоме правило, яке я виробила собі років з десяти: чим пізніше ти з’явишся там, де тебе не чекають, тим менше часу залишиться на незручні питання. Час між школою та вечерею був тим самим лімітованим простором, де можна бути ким завгодно — мандрівницею, картографом невидимих країн, археологом, що розкопує власні думки.

Сьогодні маршрут пролягав через старе кладовище, що межувало з парком. Воно не було страшним — занедбаним, так. Трави по пояс, таблички, з яких погода змила імена. Але тут було тихо по-справжньому. Навіть птахи співали тут какось несміливо. Я уявила, що під кожним з каменів спить не людина, а якась маленька легенда. Іноді мені здавалося, що я чую, як вони дихають у такт із шелестом листя.

У кишені куртки я стиснула зошит. Відчуття тепла від того дерева, від знаку, що я бачила сьогодні в парку, ще не покинуло мене. Воно було схоже на легкий опік після сонця — не болить, але нагадує про себе при кожному русі.

Я зійшла з тієї стежки лише тоді, коли вікна мого багатоповерхового будинку почали відображати червоне вечірнє сонце, ніби кожна квартира тліла зсередини. Наш під'їзд запах звично: пилом, миючим засобом із хлоркою та чимось трохи кислим — ніби сам повітря тут ніколи повністю не провітрювався.

Двері квартири № 34 були такі самі, як і всі інші: коричневі, з дзеркальним оком-вічком. Я дістала ключі. З-за дверей чулася музика — ритмічний, механічний біт з динаміків. Це означало, що сестра, Аліса, вже вдома. Телевізор, що гув у вітальні, говорив про тарифи на комунальні послуги. Мама.

Я ввійшла, намагаючись зробити це максимально непомітно, як підводний човен, що повертається на базу.

— Це ти? — почулося з кухні. Мамин голос не був питальним. Це була констатація факту, що вимагає підтвердження.
— Я, — відповіла я, скидаючи кросівки.
— У тебе там тест з математики як? — вона виглянула, витираючи руки рушником. Її погляд пробіг по мені, від очей до взуття, швидко і ефективно, як сканер у супермаркеті.
— Нормально, — сказала я, хоча тесту не було. Краще сказати «нормально», ніж запускати довгу розмову.
— «Нормально» — це не оцінка, Еммо. Це відмовка. Завтра почитаємо разом.

В її тоні не було злості. Була втома. Втома від роботи, від цих постійних «нормально», від того, що її молодша донька воліє старі книжки від комп'ютерів, а відповіді на питання завжди знаходить десь у хмарах за вікном.

Зі своєї кімнати вилетіла Аліса. Моя старша сестра на сім років вища за мене, і ці сім років були цілою епохою. Вона була впевнена, красива і жила в світі, зрозумілому для мами: навчання (бізнес-адміністрування), догляд за собою, плани.
— О, фея повернулася, — сказала вона, проходячи повз мене до холодильника. В її голосі не було злої знущанки Марка. Там була легка, трохи розважлива іронія. Щось на кшталт: «Ах, ця моя маленька дивна сестричка з її замками в повітрі. Ну хай собі бавиться».
— Не фея, — буркнула я.
— А що там у тебе сьогодні? — Аліса, дивлячись у холодильник, говорила так, ніби це було продовження думки. — Ви знову рятували ліс від злих гномів? Чи розгадували таємниці стародавніх рун?
Вона вимовляла ці слова з перейманням, з яким дорослі говорять про дитячі іграшки.

У мене завмерло серце. «Руни». Я мимоволі доторкнулася до кишені, де лежав зошит.
— Нічого особливого, — видихнула я.
— То й справді варто почитати щось корисне, — почула я мамин голос з кухні, де вона вже шаруділа каструлями. — Замість цих фентезі. Бо в житті тобі знадобиться математика, а не... магія.

Останнє слово вона вимовила тихо, майже зі зітханням. Для неї «магія» була синонімом «марнування часу». Чимось таким же далеким і непотрібним, як і мої розмови про те, як виглядають хмари.

Я прослизнула до своєї кімнати. Це була невелика квадратна кімната, де головним об'єктом була книжкова полиця, переповнена до такої міри, що книги стояли в два ряди і лежали горизонтально на вертикальних. Поряд — старий комп'ютер, подарований Алісою, коли вона купила собі новий. На стіні — карта вигаданого світу, яку я малювала роками. Вона була повна нікому не зрозумілих назв: «Ліс Шепоту», «Долина Забутого Спогаду», «Міст Місячного Каменя».

Я закрила двері. Не на замок — замка не було, мама не схвалює замкнуті двері — але просто закрила. Зовнішній шум вмить став приглушеним, ніби я опустилася під воду.

Я сіла на ліжко і відкрила зошит. Ельф з сяйливими очима дивився на мене. А поруч з ним, на чистому аркуші, я мимоволі почала виводити той самий знак з дерева в парку. Руна «тих, хто бачить більше». Потім — схему з того каменя. Я не пам'ятала деталей, але лінії лягали так природно, наче моя рупам'ятала їх краще, ніж розум.

За дверима жило життя моєї сім'ї — розумне, практичне, реальне. Воно говорило про навчання, роботу, плани на вихідні. Воно не задавало зайвих питань, на які немає відповідей у підручнику.

А тут, у моїй кімнаті, на аркуші паперу, починала виникати карта.
Карта чого?
Того місця, де я сьогодні була? Чогось іншого? Чогось, що чекає?

Я притулила долоню до аркуша. Папір був холодним. Але мені знову здалося, що я відчуваю легке тепло, ніби слід від того каменя. Це, звичайно, була уява. Просто бажання.

З вітальні донісся сміх Аліси, яка щось дивилася на телефоні. Мама покликала до столу. Звичний, звичайний вечір.

Я обережно відірвала аркуш із малюнком і сховала його під матрац, де в мене вже лежала невелика стопка подібних начерків, вирізаних із журналів зображень та виписаних від руки цитат. Мій таємний архів. Єдине місце, де легендам дозволялося існувати, не викликаючи ні сумніву, ні жалю, ні іронії.

«У нашому світі немає магії», — повторила я про себе мамині слова, виходячи до вечері.
Але, приходячи до столу, я все ще відчувала легкий присмак дива на губах, ніби з паркового повітря. І тихе, настирливе відчуття, що ця карта — не кінець, а початок.
Початок чогось такого, що нарешті дасть мені відповідь. Не в підручнику. Не на екрані. А десь там, за межами цієї квартири, цього міста, цього звичного, такого тісного світу.