Пролог

Пролог

Як і в інший, для себе цілком звичний день, я пішла в бібліотеку. Знаю, для підлітка мого віку це звучить трохи дивно — майже як зізнання у любові до манної каші без грудочок. Але я не одна така, правда ж? Є ж іще люди, які обирають книги замість нескінченного гортання стрічки з котиками й танцями.

Дорога була досить довгою, щоб перечитати всі афіші міста й непомітно підгледіти за іншими. Точніше — за тим, як усі дружно дивляться в телефони: від малечі до дорослих, згорбившись і ніби трохи зменшившись у розмірах. Світ навколо них міг би хоч перевернутися — вони б лише прокрутили екран ще раз.

Погода була чудовою, тож я звернула до парку. Хотілося надихнутися зеленими пагорбами й весняними деревами, що саме розквітали, щедро роздаючи аромати… і, на жаль, алергію. Але це було гарно. Особливо після сірих мурів міста, шуму машин і нескінченного гулу, що оселяється в голові, коли ти надто довго серед асфальту. Тут усе було інакше: відтінки зеленого, сміх людей, які справді дивилися навколо, а не вниз.

Від звичної дороги я звернула на вузьку стежку, що вела вглиб парку. Була весна, і вона ще ховалася в заростях — над стежкою перепліталися гілки, утворюючи зелені арки з бутонами, які ось-ось мали розквітнути. У повітрі пахло теплом, змішаним із легкою прохолодою.

Було тихо.

Стежка тягнулася вперед так дивно й красиво, що я мимоволі почала уявляти магічних істот із легенд. Ніби феї метушилися між гілками, поспішаючи розпустити листя й зробити траву ще вищою. Мені навіть здалося, що я чую їхній спів і бачу усмішки. А десь унизу, під кущами, бурчали гноми — незадоволені тим, що цього року весна змусила їх прокинутися раніше.

Я знала, що це лише фантазії.

У нашому світі немає магії - є лише пояснення, формули й розумні слова з підручників. Так кажуть дорослі. Так пишуть вчені. І я, взагалі-то, їм вірю. Але саме тут, на цій стежці, між тінями й світлом, ці фантазії здавалися майже справжніми.

Мене звати Емма. Мені дванадцять. Я йду додому зі школи й не поспішаю, бо там, як і всюди, на мене ніхто особливо не чекає. У сучасному світі, повному зв’язку й повідомлень, я чомусь залишаюся сама зі своїми думками.

Можливо, саме тому я так люблю бібліотеки, старі легенди й тихі стежки. Бо іноді, коли навколо занадто багато шуму, хочеться вірити, що десь поруч усе ж є щось більше. Навіть якщо це лише починається з уяви. 

***

Урок тягнувся повільно, мов жуйка, що втратила смак ще п’ять хвилин тому. Вчитель щось пояснював біля дошки, крейда скрипіла так, ніби теж була не в захваті від цього дня. Я сиділа на останній парті біля вікна - стратегічно вигідне місце для тих, хто хоче виглядати уважним, але насправді жити в іншому світі.

Мій зошит з математики був відкритий. Принаймні формально. Насправді ж на його полях з’являлися тонкі лінії, вигнуті роги, крила з пір’ям і очі, занадто розумні для звичайних тварин. Я малювала істот, про яких читала в бібліотеці: напівлюдей, напівліс, створінь, що, за легендами, охороняли знання або просто любили спостерігати за людьми, не втручаючись.

Одна з них - маленька, з довгими вухами й сяйливими очима - ніби визирала зі сторінки просто на мене. Я мимоволі всміхнулася.

- Еммо, ти знову в казках? - пролунало зліва.

Я навіть не підвела очей. Голос належав Марку - головному експерту з усього «нормального» в нашому класі. У нього завжди був новий телефон, нові кросівки й новий привід посміятися з когось іншого.

- Дивись, - додала Вероніки з передньої парти, повертаючись до мене, - вона знову своїх… як їх… ельфів малює.

Кілька людей захихотіли. Хтось позаду прошепотів щось про «дитячий садок». Я відчула, як у грудях щось неприємно стискається, але продовжила виводити лінію крила, ніби нічого не чую.

- Серйозно, - не вгамовувався Марк, - ти ж у курсі, що фей не існує? Це все вигадки для малечі. Зараз треба дивитися тренди, а не читати старі книжки.

- Або хоча б тікток знімати, - додала Аліна. - Могла б стати популярною своєю дурістю. Хоч якась користь.

Хтось засміявся голосніше. Вчитель на мить глянув у наш бік, але нічого не сказав. Мабуть, вирішив, що це не варте уваги. Як і я.

Я нарешті підвела голову.

- Мені подобається читати, - сказала я тихо. - І малювати.

- Ого, - Марк удавано округлив очі, - яка смілива. Справжня чарівниця.

Знову сміх.

Я знову опустила погляд у зошит. Усередині все клекотіло - злість, сором, бажання зникнути або, навпаки, сказати щось таке розумне й влучне, щоб усі замовкли. Але ж у реальному житті такі репліки не приходять вчасно. Вони з’являються пізніше, коли ти вже вдома і сперечаєшся зі стелею.

На полях зошита я домалювала істоті маленький символ на чолі - руну з книжки, яку читала вчора. За легендою, вона означала «тих, хто бачить більше».

Я знала, що однокласники вважають мене дивною. Тією, що не в темі. Тією, яка не знімає відео, не знає популярних пісень і не розуміє, чому важливо бути «як усі». Але іноді мені здавалося, що бути як усі - це найстрашніша з можливих легенд.

Дзвінок пролунав раптово. Клас одразу ожив, мов хтось натиснув кнопку «відтворити». Телефони з’явилися в руках швидше, ніж підручники зникли з парт.

Я обережно закрила зошит.

Малюнок залишився всередині.
А разом із ним - відчуття, що колись ці істоти перестануть бути лише легендою.