Епілог

– Марго, прокидайся. Час вставати. На тому світі виспишся, – долинав крізь сон голос Тараса. Він сидів на дивані схиливши свою голову над блідим обличчям молодої красуні. На ній були ті ж самі джинси зі стразами, замшеві чобітки та рожева курточка.
– Тарас? – здивовано запитала Тараса Маргарита, побачивши, що знаходиться у нього вдома. – Що коїться?
– Нічого такого, – посміхаючись відповів їй хлопець. – Ти просто знепритомніла. Напевне перехвилювалася.
– Я жива? Невже…? Невже мені наснився сон? – немов перепитуючи саму себе, промовила дівчина, підсміюючись та все ж, про всяк випадок, перевіряючи своє тіло на травми. – Уявляєш? Мені наснилося, що я померла у тій безглуздій подорожі до озера, яку ти спланував. Як там воно…? Згадала. "Забуте".
– Маргаритко, ти щось плутаєш, - почав запевняти її Тарас. – Ми не були ні на якому озері. Але я планував з’їздити на озеро Убите. Звісно ж,через вирубку лісів воно висохло й про нього залишились лише письмові згадки, проте місцевість там не погана. Думаю вийде не погана
стаття. Ну що, Марго, поїдеш зі мною у невеличку мандрівку?
– Ти серйозно?! Невже це правда? Ти мене запрошуєш? Сам?! – запитувала радісно дівчина, підстрибуючи на дивані від щастя. Марго не стала стримувати свої емоції – то ж з радісним вереском кинулася обіймати Тараса. Він, в свою чергу, не заперечував. Для нього це була не типова реакція. Зазвичай в такі моменти він відштовхував Маргариту. Тепер хлопець і сам обіймав дівчину у відповідь, роздивляючись своє відображення у дзеркалі з тріумфуючою посмішкою на фоні багряних очей. Нарешті… він був вільним…