Борг

Ти все ж прийшла, Ганусю. Я знав, що ти зробиш правильний вибір, – пролунав важкий чоловічий голос біля самісінького вуха темноволосої красуні. Дівчина спершу навіть не почула, як чоловік підійшов до неї ззаду. Його долоні лягли важким тягарем на її крихітні плечі. У відповідь на його дотики вона лише більше зблідла. Гарно вбрана, у відповідності до найкращих українських весільних традицій, дівчина намагалася заспокоїти власне дихання. Барвистий вінок на голові, яскраві стрічки, вишита сорочка, кісники та поєднаний з печаллю біль в її блискучих від сліз очах.
– А ти хіба мені вибір залишив, щезнику? – запитала дівчина холодним тоном свого небажаного співрозмовника, навіть необертаючись до нього. Перед нею простягалося спокійне озеро в якому відображалося її віддзеркалення. Позаду неї стояв чоловік у чорному вбранні та з хижим поглядом розглядав заплетене в коси довге волосся красуні.
– Ти ба! Скільки норову у нашої мольфарочки! – сміючись вигукнув він. – Чи вже забула кому завдячуєш своїми знаннями? От тепер маєш! Якщо ти не розрахуєшся з боргом, то…
– Не смій нікому завдавати шкодити! – закричала щодуху дівчина та обернулася. В цю ж мить обличчя щезника змінилося. Його здивовані очі налилися бордовим кольором, а з голови виросли чорні роги. На руках чоловіка виросли кігті та темна шерсть, що робило їх схожими більше на лапи звіра. Риси обличчя теж змінилися – стали жорсткими та відштовхуючими.
– Катеррррррина?! – проричав щезник гнівно до дівчини, тим самим оголюючи свої скривлені жовті ікла. – Де вона?! Вона завинила мені! Я стільки зробив для неї! Вона надурила – використала мене! Вона обіцяла, що буде зі мною! Де Ганна?! Де твоя сестра?!
– Виходить заміж, так як і планувала, – спокійним хриплим голосом відповіла Катерина та опустила вниз скривавлені долоні, якими прикривала своє сонячне сплетіння. З її грудей стирчав гострий блискучий предмет, а її ошатне вбрання помалу просочувалося кров’ю.
– Що це ти мудруєш? – здивовано запитав щезник, впершись поглядом у її скривавлені груди. В його правій руці пролунав хрускіт зламаної від злості та розпачу сопілки.
– Інколи ми робимо щось тому, що у нас немає вибору… Ти ж хотів собі мольфарку. У нас одна з сестрою кров. Я сплачу борг за неї, але своїм способом. Завадити мені ти не зможеш. Відтепер ти нікому не зашкодиш, – шиплячим голосом промовила дівчина, з усією силою кидаючись на груди щезнику та притискаючи його до себе обома руками. У відповідь щезник зашипів від болю, який завдав гострий шматок дзеркала, що стирчав з грудей Катерини. З останніх сил дівчина прохрипіла, заледве рухаючи губами, випускаючи з рота потік крові:
Тебе від люду я сховаю,
Долю дзеркальці приймаю.
Щезник у безмовному ступорі спостерігав, як на засмаглому дівочому обличчі застигла вдоволена посмішка, – поки прозора, немовкришталь, вода затягувала їх обох в озеро.