Мандрівка

– Тарасику, я втомилася! Голова болить і рука… і нога… і я хочу в туалет… Ти мене зовсім не любиш! – бурмотіла безперестанку невеличкого зросту смаглява дівчина. Вона вже добряче захекалася за останні тридцять хвилин у відчайдушному прагненні наздогнати свого спритного товариша. Маленькі травми на її тілі та обличчі зростали з
кожною хвилино. Здавалося наче природа зчинила бунт проти кароокої кралечки, яка зненацька вирішила потурбувати її спокій. Зате Тарас перся вперед не зважаючи на природні перепони.
– Маргарито, нам ще пів години плентатися до озера. Просто зірви кілька листочків і піди з’єднайся з природо, – з посмішкою на вустах промовив Тарас до своєї супутниці. Його забавляла дана ситуація і він ледве стримувався від сміху. Маргарита нав’язалася в похід спонтанно. Вона була сестрою його найкращого друга Віталіка, яка з дитинства не давала йому спокою – навіть поступила на факультет журналістики разом з ним. Тепер дівчина набридала йому вже не на шкільних уроках, як зазвичай, а на парах – розповідаючи всім, що вона для нього «найкращий варіант, аби пізнати справжнє сімейне щастя». Хлопець щиро пообіцяв своєму найкращому другові наглянути за відчайдушною прилипалою. Він відверто насолоджувався теплою погодою, чарівними
краєвидами та скигленням своєї супутниці. Її вузькі джинси зі стразами, коротенька рожева курточка та замшеві чобітки на височезних підборах забезпечували не тільки дискомфорт але і неймовірно безглуздий вигляд. Здоровезний мішкуватий рюкзак на тендітних
плечиках красуні робив її схожою на кумедну черепашку. На відміну від неї Тарасу було дуже зручно в своєму незмінному стилі мілітарі. Його каштанові кучері були сховані під зеленою кепкою. Хлопцеві досить важко вдавалося стримувати сміх. Все більше натягуючи на обличчя кепку, аби приховати вдоволену посмішку та веселий блиск в блакитних очах, він наспівував собі під ніс веселу дитячу пісеньку:
– «Черепаха – аха-аха На камінчик сіла-іла, Черепаха – аха Перелякано тремтіла».
– Я ноги натерла і пити хочу, – продовжувала скиглити дівчина, сповільнюючи свій рух.
– Це все? Чи ще щось? – посміхаючись запитав хлопець,
продовжуючи йти по стежині не збавляючи швидкості.
– Ні! Ще хочу додому і заміж! – ледве дихаючи, вигукувала дівчина у відповідь. – Я взагалі-то розраховувала на романтичний кемпінг, а не на
те, що мною смакуватимуть комарі немов останнім ласим смаколиком на планеті.
– Поки що ти сама досить вдало справляєшся з їхньою роботою – майже всю кров з мене випила своїми завиваннями та скаргами, – не зупиняючись, сказав Тарас, стримуючи сміх. – Не базікай! Краще під ноги дивись – тут дуже крутий підйом. І я вже тобі всоте повторюю – ми з тобою не зустрічаємось.
– Ага… Повторюй собі це і далі… Тарасику, я звісно ж розумію, ти хочеш написати статтю про забуті озера Карпат, але… Ти не думаєш, що це вже занадто? – крехтячи від задухи, промовила Маргарита і послизнувшись на невеличкому камінці покотилася вертлявим клубочком в сторону урвища.
– Марго?! Марго, де ти?! Озвися! – перелякано вигукував Тарас. Супутниця в одну мить зникла з його поля зору. Він вже тисячу разів пошкодував, що не прив’язав її до себе мотузкою. Як і тисячу разів пошкодував, що взяв її з собою в цю мандрівку. У нього ледве серце не зупинилося, коли він почув падіння чогось важкого зі сторони урвища.
– Все добре, – заспокійливим тоном промовила бліда мов смерть Маргарита, з’являючись з високої густо ростучої трави. – Але тепер я без рюкзака. Хоча…, яка різниця…
– Слава богу ти в порядку! – з полегшенням вигукнув Тарас. – Не турбуйся про рюкзак. Нам і мого вистачить. Йди до мене. Я допоможу. Дай руку.
Тарас простягнув свою руку дівчині. Проте вона лише похмуро пошкандибала повз нього вперед. Решту дороги вони навіть не розмовляли. Настрій був зіпсований у обох.
Так через пів години молода парочка таки дісталася до озера. Вони озиралися довкола, милуючись красою природи та прозорістю води. Їх поволі огортала тиша. Лише легкий хрускіт дрібних гілочок під ногами порушували німий спокій цього місця.
– Ти знаєш, – з захопленням почав розповідати хлопець своїй супутниці, – свого часу тут проводилися зйомки реаліті-шоу, що завершилося трагічно. Його головний організатор зненацька приїхав сюди сам і повісився. Його смерть досі залишається загадкою.
– Стоп! Тобто ти привів мене в місце де людина скоїла
самогубство?! Ти нормальний?! – обурено запитала Маргарита. – Невжеце все через той дурнуватий віршик з твого сну? Як на мене – це всенісенітниці.
– Він не дурнуватий, – випалив у відповідь Тарас. – І це не
нісенітниці. Я змалечку бачу у вісні червоні очі демона… Бачу його в дзеркалі замість свого відображення… Він кличе мене… Вже десь три місяці я чую жіночий шепіт уві сні…
І тут Тарас змовк почувши знайомий жіночий шепіт, що лунав з
озера:
В забутім озері живу,
Секрети темні стережу.
Таємницю береже вода,
Смерть ховає глибина.
Щезник сниця серед ночі?
Має він багряні очі?

Якщо правду хочеш знати –
Слід дзеркальцю спитати.
Коли відповідь знайдеш,
Лиш тоді живим підеш.
– Ближче… Не бійся… Підійди ближче, – продовжував далі шепотіти жіночий голос з озера. – Я вже давно чекаю на тебе. Я маю розповісти тобі правду. Я покажу тобі… Тільки обережно – не торкайся води.
Немов зачарований ніжними переливами жіночого голосу Тарас підійшов ближче до озера. Марго вчинила так само. Тієї ж миті гладенька поверхня озера немов перетворилася на велетенський прозорий екран по якому показували печальну історію з не щасливим кінцем.