9. Різдво без свята (Марина)

Кава знову охолола швидше, ніж я встигла зробити другий ковток. Я дивилася на чашку, на тонкий візерунок піни по краю, і не могла змусити себе встати. Телефон лежав поруч — екран загорівся від мого дотику, ніби чекав.

6:21
24.12.2024

Раніше ця дата означала зовсім інше. Метушню, списки, пакети, запахи. Першу зірку, на яку ми чекали разом.

Після тієї поїздки до батьків Олеся Марк ніби заново відкрив для себе Різдво — не як вихідний, а як щось живе, справжнє. Він розповідав мені про ті кілька днів, які провів у них, з таким захватом і теплом. Наполягав на дванадцяти стравах, навіть коли ми втомлювалися. Казав:

— Так треба. Хоч раз на рік — так, як правильно.

Я відклала телефон і зробила ковток холодної кави. Сьогодні не було ні «треба», ні «разом». Без Марка це не мало сенсу.

Котик бігав по дому, як навіжений. Зачіпав усе, що лежало не так, ганявся за пір’їнкою, яка випала з подушки. Я дивилася на це, і груди наповнювалися теплом. Його безтурботне, щасливе життя тільки починалося.

Треба збиратися.

Цей похмурий зимовий ранок не давав надії на хороший день. У ньому було щось не так.

Я зібралася швидко. Автоматично. Куртка, шарф, ключі. Дорога до лікарні давно стала звичною — настільки, що я вже їду туди на автопілоті. Два повороти праворуч, потім ліворуч, прямо і знову ліворуч.

Вийшовши з машини, я на мить зупинилася. Вдихнула холод ранку, але вже не насолоджувалася зимою. Для мене це не мало сенсу. Місто готувалося до свята, а я — до ще одного дня очікування.

Лікар зустрів мене в коридорі, як завжди, стримано. Але цього разу в його голосі була інша інтонація.

— Спроба вивести Марка з коми була успішною, — сказав він. — Організм відреагував добре. Ми поступово забираємо препарат.

Я кивнула, не одразу усвідомивши сказане.

— Тобто… — голос зрадницьки затремтів. — Це означає, що…

— Це означає, що тепер усе залежить від нього, — відповів лікар. — Але шанси хороші.

Шанси. Я вчепилася в це слово, мов за край.

Я стояла біля палати, дивилася на Марка. Він був тут. Живий. Не відповідав, не рухався, але вже не десь між.

Підійшла до нього. Він усе лежав. Шанси є. Усе залежить від нього. Я торкнулася його руки, ледь-ледь.

— Чуєш? — прошепотіла. — Сьогодні Святвечір. Ти ж не любиш запізнюватися.

Телефон задзвонив різко — я здригнулася. Номер слідчого.

— Доброго ранку, Марино, — почав він. — Маємо результати аналізів.

Я відійшла в інший кінець палати, автоматично.

— У крові виявлено алкоголь, — сказав він. — Але не чистий. Ймовірно, це був якийсь коктейль. Можливо — з домішками.

Мене наче холодною водою облили.

— Тобто… — я ковтнула повітря. — Йому щось підмішали?

— Ми не можемо стверджувати напевно. Але підозра є.

Я заплющила очі. Отже, я не помилялася. Це не було випадковістю.

— І ще, — продовжив він після паузи. — Під час огляду місця злочину ми виявили сліди. Взуття — це стандартно. Але також… сліди коліс.

— Коліс? — я не одразу зрозуміла.

— Вузькі. Характерні для крісла колісного.

Світ на мить хитнувся.

— Це… помилка? — прошепотіла я. — Як там могли бути колеса?

— Ми теж так подумали, — чесно відповів слідчий. — Тому спершу не говорили. Але відправили матеріали на обласну експертизу. Вони підтвердили: це саме сліди, схожі на крісло колісне.

Я сперлася спиною об стіну. Голова гуділа.

— Але ж… — слова плуталися. — Підлогу мили після закінчення робочого дня. Марк був на зустрічі до шостої години. І якщо він поїхав до офісу після, то перед його приїздом там була чиста підлога. Там не мало бути…

— Ми ще розбираємося, — перебив він. — Просто хотів, щоб ви знали.

Я подякувала і скинула виклик. Довго стояла, дивлячись у вікно. Колеса. У цій історії з’являлося щось неправильне. Клієнти були різні — і на милицях, і в кріслах колісних. Хто до нього приходив? Чому після робочого дня? Було багато питань.

З лікарні я поїхала одразу в магазин. Короткий день, Святвечір. Зоя зустріла мене усмішкою — щирою, теплою.

— Зі святом, — сказала вона, простягаючи мені пакунок. Я й не очікувала отримати сьогодні якийсь подарунок. Приємно, що є люди навколо, які не забувають про мене.

— І тебе, — відповіла я і віддала їй подарунок. — І для сестрички теж.

Вона розчулилася, обійняла мене. Ми трохи поговорили — про плани на сьогодні та завтра — і пішли працювати. Сьогодні клієнтів було більше, ніж за останні кілька днів. Усі поспішали купити подарунки, поки магазини не закриються.

Під час розрахунку клієнтки на касі боковим зором я побачила, що хтось впливає в магазин. Впевнена хода, задерта догори голова й очі, наче націлені на здобич.

Почувши гавкіт, я здригнулася. Каміла.

Її запах поглинув невелике приміщення магазину, так що мені хотілося відкрити все, що можна.

— Привіт, дівчатка! — приторно пролунало на весь магазин. — Як тут у вас справи? Це розпродаж з нагоди зачинення?

Я намагалася не реагувати.

Вона просто паршивий клієнт. Дихай рівно.

— О, Марино, — усміхнулася вона. — Ти вирішила вийти на роботу в останній день?

— Ні, Каміло. Ми не зачиняємося, — процідила я.

Вона засміялася.

— Я знаю, що це станеться. Не сьогодні — так завтра. Сподіваюся, ти подумала над моєю пропозицією. Ти знаєш, де мене знайти.

Вона не чекала відповіді. Оцінила магазин і вийшла так само, як і зайшла.

О четвертій я обслуговувала вже останніх клієнтів. Сказала Зої, що вона може йти додому. Вона подякувала, ще раз привітала зі святами й пішла.

Я зачинила двері. Мене лякала думка повертатися в дім, де немає теплих обіймів і сміху. Але я згадала, як котик щовечора лягає біля мене і муркоче, поки ми не засинаємо. Хоч заради нього я маю повертатися.

Я взяла ще два подарунки — для Дарини і Лесі. З Лесею після того повідомлення про Олеся ми почали трохи спілкуватися — виявилося, у нас багато спільного. Завжди знаходилися теми для розмов. З’ясувалося, що вона сама з Донецька, але довго жила в Маріуполі. Після відкриття компанії Марка вона переїхала до Бердянська, коли Олесь покликав її працювати. Так вона опинилася ближче до брата й родини дядька.