8. Бердянськ на Різдво (Марк)

Потяг прибув у Бердянськ рано-вранці — ще було темно. Лише світло ліхтарів тремтіло на мокрому асфальті, а над станцією стояв знайомий запах кави, вугілля й солоного моря.

Я вийшов із вагона, глибоко вдихнув — і в легені ніби увірвалося дитинство. Це повітря я пам’ятав змалку: свіже, прохолодне, з домішкою риби, мазуту й моря. Так пахне мій дім, яким би він не був.

Перон був залитий тьмяним жовтим світлом. Сині вагони тягнули за собою пару, що розсіювалася над рейками, мов дим від ранкового вогнища. Люди виходили один за одним — сонні, закутані в шарфи: хтось тягнув валізи, хтось ніс дітей на руках. Металевий голос у гучномовці оголошував прибуття поїзда з Києва, але слова губилися в гомоні натовпу.

Під ногами поскрипував сніг, змішаний із попелом і піском. Із стін вокзалу осипалася вогка штукатурка, проте в цьому місці було щось рідне — запах дешевої кави, пиріжків і гарячого заліза, затишок старого часу.

Крізь великі вікна було видно, як у залі хтось згортає газети, хтось кутається в пальто, а на лавці біля входу сидить старий і обережно годує з руки горобців.

Бердянський вокзал не змінився — ніби зупинився в часі, терпляче чекаючи всіх, хто колись обіцяв повернутися.

Олесь потягнув мене за собою: — Ходімо, нас батько зустріне біля вокзалу.

Так незвично… Я не був тут уже три роки. Як же я сумував за тобою, Бердянськ.

Ми вийшли на площу. Сині автобуси гуділи, мороз щипав щоки. Я дивився на знайомі будівлі — старий вокзал із облупленими колонами, кіоск з пиріжками, який, здається, не змінився з дитинства. Навіть дід, що продавав газети, стояв на тому ж місці, де колись батько купував мені «Футбол».

Я не стримав посмішки. Це, мабуть, помітив Олесь. 

— Що, сподобалося? — запитав він.

Я лише мугикнув. Хотілося повернутися в той час, коли батьки були живі, коли ми всі разом ходили на набережну, сиділи на лавочці в центрі й дивилися на захід сонця. Я страшенно сумував за тим безтурботним життям.

А потім настала чорна смуга. Я поспіхом вирішив поїхати звідси, за рік закінчив технікум і вступив до першого університету, який прийняв мою заявку. З того часу лише зрідка згадував запах солоного повітря рідних країв і тихенько сумував.

Ми сіли в новенький «Мерседес». За кермом був кремезний чоловік років п’ятдесяти — з добрим обличчям і хитрим поглядом. 

— О, це і є твій киянин? — засміявся він, потискаючи мені руку. — Мене звати В’ячеслав Миколайович. Ну що, Марку, вітаю в Бердянську. Готуйся — у нас тут не таке життя, як у столиці, зате душі більше.

Хотілося заперечити, але емоції переповнювали, тож я лише всміхнувся.

Розповім усе якось потім. Олесь майже нічого не знав. Я настільки захопився навчанням і виживанням, що не знаходив часу просто поговорити з ним по-людськи.

Я відчув себе егоїстом. Як узагалі Олесь став мені другом, якщо я навіть не знаходив хвилини спитати, як у нього справи? А він ще й запросив мене до себе на свята…

Дорогою ми майже не розмовляли. Я просто дивився у вікно.

Вулиці були напівпорожні, але знайомі: ті самі тополі біля школи, той самий двір, де ми з Миколою ганяли м’яча. Я навіть упізнав стару лавку біля магазину, на якій колись чекав маму після зміни.

Я вдивлявся в будинки, намагаючись знайти той, де провів дитинство, але так і не знайшов. Можливо, пам’ять підвела, або власники змінили його до невпізнаваності.

Я перестав про це думати, коли ми під’їхали до будинку Олеся. Він стояв на околиці міста — двоповерховий, затишний, трохи відлюдькуватий. Охайний і святковий — прикрашений до Різдва у західному стилі. На воротах висіли великі червоні банти з напівпрозорої тканини.

Ворота відчинилися, і ми заїхали у двір — невеликий, але доглянутий. На фасаді мерехтіли ліхтарики теплим жовтим світлом. На вхідних дверях висів зелений вінок із різнокольоровими кульками. Ґанок прикрашали фігурки, а на столику під вікном стояв маленький сніговик.

Ми ніколи так не прикрашали свою хату, але свято завжди жило в повітрі, коли вся родина збиралася разом. Баба з дідом приїздили раз на рік із села — побачити онуків і побути в місті.

— Ти задумався, — тихо сказав Олесь. — Тут кожен метр — спогад.

Він кивнув, ніби розумів, хоча в очах читався подив. Машина зупинилася, і нам треба було виходити. Олесь не став продовжувати тему.

У будинку пахло пирогами, ялинковими гілочками й затишком. Мати Олеся — Валентина Михайлівна — зустріла нас як рідних: обійняла, розцілувала й одразу запросила до столу.

— Привіт, хлопчику мій, як справи, Олесю? — заговорила вона, але одразу згадала про гостя. — О, Марко, так? Я Валентина Михайлівна. Можна просто Валентина.

— Мамо, я ж розповідав тобі про Марка! Ми разом живемо в квартирі, він мій одногрупник, — озвався Олесь.

— Дуже приємно познайомитися, — трохи невпевнено відповів я. — Я Марк Бойко.

Хоч зазвичай я не губився в нових компаніях, але в чужій оселі, де житимеш кілька днів за кошт інших, упевненість швидко тане.

— Сідай, Марчику, ти, мабуть, з дороги голодний! 

— Мамо! А про сина ти не забула? — долинуло з ванної.

Ми всі засміялися. Валентина Михайлівна була святою жінкою — здавалося, гостей вона любить більше за все.

— Дякую, — посміхнувся я. — У вас пахне святом. — Та ми вже готуємося. Сьогодні ж Святвечір. У нас усе по традиції: дідух, з першої зорі — дванадцять страв.

— Не часто зараз зустрінеш людей, які так бережуть традиції, — обережно сказав я.

— Моя мати завжди казала: що б ти не любила і що б не вішала на двері своєї хати — пам’ятай, хто ти є. От я й навчила цьому свою сім’ю, — защебетала вона.

Вона метушилася біля плити, а я ловив себе на думці, як мені бракувало цих простих речей.

Ми трохи поїли й піднялися нагору, де була гостьова кімната, а навпроти — кімната Олеся. Валентина Михайлівна подбала про все: виділила мені окрему кімнату, щоб я мав спокій і міг у будь-який момент звернутися до Олеся. І я вкотре переконався — у світі ще є добрі, чуйні люди.