7. Тиша перед Різдвом (Марина)

Мені снився лід.

Я йшла по ньому боса, і крига тріщала під ногами — спочатку тихо, потім гучніше. А потім — Марк. Він стояв на протилежному березі, тягнув до мене руку, але між нами пролягала чорна вода. Така темна, поглинаюча все світле що існує в світі. Всепоглинаюча темрява. Я йшла по кризі, ступаючи обережно, майже невагомо, щоб не впасти. 

Я зробила крок - траск.

Потім ще один крок - знову.

 І коли я зробила наступний крок…

Під моїми ногами нічого не було.

Я опустила погляд вниз, я була над цією темрявою. Потім підняла погляд на Марка, він все ще стояв там, на березі. Усміхнений, живий. І в мить усе зникло. Я падаю, довго. Кричу, але цей крик поглинає вода, в яку я падаю. Зникло — лід, Марк, навіть небо.

Я прокинулася різко, із важким подихом і присмаком холоду в роті. піт виступив на лобі, нігті вп’ялися в матрац.

Було ще темно. На годиннику — 20.12.2024. 5:14.

Нічні вулиці Бердянська спали, лише далекі фари ковзали по шторам.

На кухні пахло недопитою кавою — вчора я заснула просто за ноутбуком, намагаючись дістатися до Руснака. П’ята спроба за тиждень.

У відповідь — сухе «Передзвонимо, як тільки пан Ніколай буде в офісі».

Я знала, що мене ігнорують. Але все одно дзвонила.

Бо якщо перестану — це означатиме, що змирилася. А я не могла.

Підійшла до вікна. Над дахами ледь займався світанок — блідий, тьмяний, як змучене обличчя після безсонної ночі. На склі — тонкий візерунок морозу.

Я провела пальцем по лініях і подумала: цікаво, чи він там, у лікарні, відчуває цей холод?

У голові озвалася тиша. Та сама, яка не відпускає від першої ночі після нападу.

Моя рука машинально потягнулась до телефона. На екрані — порожньо.

Ні дзвінків. Ні нових повідомлень.

Згадала про лист… Ці рядки вже місяць не дають мені спокою…

Коротке: «Ти не там шукаєш.»

Конверт лежав досі в шухляді комоду.

Білий, без адреси, без підпису.

Лише цей рядок, надрукований на принтері.

Я пам’ятаю той вечір, коли Зоя принесла його. Вона вся тремтіла, мов на морозі, хоча надворі було ще не так холодно.

В руках — пакет з магазину і цей лист. Знайшла під прилавком, між коробками з косметикою.

Ми довго дивилися одна на одну, не наважуючись розкрити.

Коли я нарешті розірвала конверт, мене пройняло дивне відчуття: наче в хаті стало тісніше.

Слова були прості, короткі — але за ними відчувався чийсь подих.
«Ти не там шукаєш. Я знаю людину, яка причетна до цього особисто.»

І підпис:  «Твоя найкраща подружка. Цьом.»

Я перечитувала кілька разів, не вірячи очам.

Усе виглядало як дешевий жарт, але щось мені підказувало що це хтось дійсно хоче мене попередити. 

Першою думкою була Дарина. Але це формулювання — це «Цьом» — настільки фальшиве, що мені стало моторошно. Хоча вона так ніколи не писала. Вона взагалі не вживала таких слів.

Зоя дивилася на мене з тривогою.

— Може, піти до поліції? — тихо спитала вона.

Я похитала головою. 

— Ні. Якщо це жарт — вони просто витратять час. А якщо ні… краще поки мовчати.

Зоя мовчки кивнула, але я бачила — вона не погоджується.

З того дня конверт так і лежить у мене в шухляді, ніби камінь.

Майже кожного дня я згадую про нього, наче нагадування, що хтось стежить за кожним моїм кроком і знає наступний. 

Але я мовчала.

Я встановила ще декілька камер в магазині з тих пір. І тепер у мене є огляд усіх куточків, де б не сховали наступного листа. 

Та чи буде він?

Ранок почався з кави і новин.

«Негода накрила Запорізьку область. Синоптики попереджають про сильний вітер і снігопад...»

Голос диктора здавався неприродно веселим.

Я зробила ковток — гіркий, пересушений. І знову подумала: скільки разів я вже прокидалася без нього?

Марк завжди вставав раніше. Любив цей момент — коли місто ще спить, а ти вже щось створюєш.

“Справжня робота починається тоді, коли інші ще не прокинулися”, — казав він.

Я вимкнула телевізор.

Тиша в будинку гуділа, як порожній простір після вибуху.

Треба було їхати. Лікарня. Потім магазин. І знову цей нескінченний колообіг.

На вулиці вітер хльостав по обличчю, забивав подих.

Місто жило своїм життям — люди поспішали з пакетами, тролейбуси гуділи, пахло кавою і снігом.

А я їхала й думала тільки про одне: якби Марк був тут, він би сказав, що я виглядаю змучено. І змусив би посміхнутися.

У лікарні все без змін.

Той самий антисептик. Ті самі медсестри, що поспішають коридором.

Я сіла поруч, узяла його руку.

 — Пробач, що я нічого не можу, — шепнула. — Але я намагаюся.

– Лікар сказав що тобі треба ще трішки поспати. Треба щоб ти ще відпочив перед тим як ти знову встанеш і будеш радіти кожному дню. Ми будемо радіти - разом, чуєш?

В очах стало каламутно. Сльози. Неконтрольовані. Мені здавалося що я вже не маю сліз, лише смуток. Але ці сльози - нагадування, я ще жива і маю жити для того щоб знайти справедливість.

Сльози відійшли і тоді я помітила — квітка на тумбочці зів’яла.

Я купила її три дні тому, бо лікар сказав, що біля нього має бути щось живе.

А вона не витримала. Як і я.

У магазині — гамір. Перед святами клієнтів стало утричі більше.

Зоя крутилася, мов білка, пакуючи замовлення.

— Марино, у нас ще два забрані, і постачальник телефонував, — говорила вона швидко.

— Добре, я зараз.

Робота відволікала, але й виснажувала ще більше. Під час таких днів я не думала майже ні про що, окрім роботи. Тут було відчуття нормального життя.

У проміжках між покупцями я ловила себе на тому, що дивлюся у вікно, як сніг летить на тротуари.

А в голові — фраза з того листа.

“Твоя найкраща подружка.”

Дарина.

Ми з нею не спілкувалися вже кілька тижнів. Я обмежила всі соціальні зв’язки. Вона мені писала періодично, але наша розмова закінчувалася так майже і не починаючись.