6. Сліди між нами (Марина)

В лікарняних коридорах завжди стоїть особливий запах — холодної кави, антисептика і втоми. Він не просто в’їдається в одяг, він заселяється в думки. Уже третій день я прокидаюсь з ним і засинаю. Мені здається, навіть сни пахнуть антисептиком.

Телевізор у кутку палати тихо гудів. Чергові новини. Я слухала напівуважно, поки поправляла ковдру на Маркові, переконуючись, що датчики підключені як слід.

«Сімнадцятого листопада, на вулиці Італійській, невідомі напали на чоловіка. Потерпілого госпіталізовано. Його стан залишається стабільно важким. Поліція проводить розслідування, але суттєвих просувань наразі немає»

Сухий жіночий голос дикторки прозвучав так байдуже, ніби йшлося про когось вигаданого.

Я підвела очі. Без імен, без подробиць. Просто “чоловік”. Звичайна історія для статистики.

Але той “чоловік” — мій чоловік.

Двері прочинилися тихо, і до палати зайшов Микола — втомлений, із двома стаканчиками кави. Його очі — ті самі, що в Марка, тільки темніші, ніби в них більше ночей без сну.

— Ти вже тут, — сказав він м’яко.

— А куди мені ще йти? — посміхнулась я, але голос зрадив — вийшло хрипко.

Він поставив каву на тумбочку, глянув на телевізор.

— Я просив, щоб без імен, — сказав тихо, ніби виправдовуючись.

— Ти… заплатив за це? — запитала я після паузи.

— Так. Я не хочу, щоб ім’я брата полетіло по всіх екранах. Ти ж розумієш, що буде, якщо почнуть тикати пальцями — “директор Беркута”? Компанія не витримає.

Я кивнула. І справді розуміла. Але від цього не ставало легше. Марк лежить під апаратом, а я слухаю, як дбайливо ховають навіть його ім’я.

Микола нахилився, поправив покривало на Маркові плечах, рухався обережно, з тією ж точністю, що й медсестра.

— Лікар сказав, що стабільно, — додав він. — І це вже добре.

— Це не життя, Миколо. Це очікування.

Він не відповів. По його обличчю було видно, що йому важко. Вони з Марком втратили багато часу через сварки. І тепер, коли все налагодилося, ми обидва можемо його втратити.

– В офісі багато роботи. Треба оновити договір з компанією по збору даних. Ще чотирнадцятого числа попередній договір припинив діяти, тепер камери не пишуть відео на сервер.

Спочатку я не зрозуміла сказане, але потм почуте поглинуло мене повністю і пронизало струмом до самих кісточок.

– Стрива, що?

– Тобто? – не зрозумів спочатку Микола 

– Повтори що ти щойно сказав – з натиском сказала я

– Кажу що в офісі багато роботи, Марк не встиг підписати договір з компанією….

– Ні, ні… Що там з камерами? – перебила я його

– У нас камери зараз не зберігають відео на сервер де його можна потім передивитися – певно зрозумівши, спокійніше сказав Микола

– Тобто справа була не  в несправності камер а в тому що не був підписаний договір?

– Саме так, ось я розбирався з цим, тепер планую підписувати договір з новою компанією, бо в тій нам не подобалися умови співпраці та іх сервер працював не стабільно. Тому тепер я підписуватиму договір вже від свого імені, як заступник Марка.

– Мені слідчий говорив про це… – з сумом в голосі сказала я. – Я сподівалася що айтішники зможуть відновити якось відео, переглянути…

– Я подивлюся що можна зробити – підбадьорливо сказав Микола – Але, сама розумієш, нічого обіцяти не можу.

Я мовчки кивнула, розуміючи, що Микола не зовсім з цієї сфери робіт і тому йому треба буде шукати кваліфікованого спеціаліста для такої роботи і це займе багато часу, паралельно з його роботою.

Він тільки зітхнув і встав, сказавши, що поїде на нараду в офіс.

Коли двері за ним зачинились, я відчула, як у палаті стало занадто тихо. Я сіла на край ліжка, взяла Маркову руку. Холодна, без руху.
— Я знайду, хто це зробив, — сказала я пошепки. — Обіцяю.

Вже була десята ранку, треба було йти на роботу, щоб мій магазинчик не впав разом з моїм внутрішнім світом. Треба його тримати. Моя віддушина останні кілька днів. Там я почуваюся спокійно та стабільно. 

До магазину я дійшла ближче до одинадцятої. Вирішила пройтися пішки, щоб відчути цей осінній холодок. Зоя вже стояла за прилавком — свіжа, усміхнена, але в очах прихована втома.

– Як він? — запитала одразу.

– Без змін, — відповіла я, намагаючись не показати, як це болить.

– Я кожного ранку молюсь за нього, — сказала вона щиро.

Я усміхнулась. Зоя завжди була з тих людей, у кого світиться обличчя, навіть коли навколо темно.

Ми переглянули звіти за тиждень. Третє анонімне замовлення — і знову не забрали.

– Може, співпадіння? — обережно спитала я.

– Тричі? — Зоя кинула погляд на екран ноутбука. — А ще подивись сюди.
Вона відкрила сторінку магазину — серед п’ятизіркових відгуків тепер блищали три нових. Негативних.

    “Товар неякісний.”
“Продавці грубі.”
“Доставка зірвана.”

– Це з’явилось учора, — сказала вона. — І, дивись, у Каміли сьогодні нова реклама запущена.

Я гірко всміхнулась.

– Вона навіть у нещасті не пропустить нагоди ткнути.

– Марино, не хочу здаватися сумовитою, – не сміливо почала вона, – Але мені здається вона готує базу для чогось… 

Після деякої паузи Зоя продовжила:

– Я не впевнена для чого саме, але це щось пов’язане з нашим закриттям.

– Так, ти маєш рацію щодо цього. – погодилася я. – Вона точно псує нашу репутацію задля своєї вигоди. 

Подумавши мить я сказала:

– Видали поки ці відгуки, нехай не світяться, а ми просто почекаємо що буде далі.

– Добре – як завжди щиро усміхнулася Зоя.

Справжній скарб серед робітників. Щира, добра, усміхнена дівчина, на плечі якої лягло багато випробувань. Спочатку батьки загинули, потім її молодша сестра, яку ніхто не захотів брати на виховання і Зоя взяла її до себе. Тепер ці проблеми з Камілою. Їй це не потрібно, але воно дійсно хоче допомогти, і я їй за це безмежно вдячна.