5. 2018 рік, грудень (Марк)

– Марко! Це неймовірно! – зі спокоєм, у якому вгадувалася гордість сказав Олександр Павлович. Мій керівник, наставник. Ще з літа взяв мене під своє крило і почав навчати всьому, що знає сам.

Він був чоловіком років під п’ятдесят, з густим, уже трохи посивілим волоссям і чіткою лінією бороди, яку він, здавалося, підрівнював щодня з тією ж уважністю, з якою вивіряв кожен пункт у наших звітах. На його носі часто сиділи окуляри в тонкій темній оправі, за якими приховувалися спокійні, але пронизливі сірі очі — такі, що бачили більше, ніж говорили. Коли він усміхався, навколо очей з’являлися глибокі зморшки, але ця усмішка завжди мала щось доброзичливо-батьківське.

Після тієї презентації, яку я зробив для його сина до школи, він розгледів у мені аналітичне мислення та якусь внутрішню інтуїцію до справи. З того часу минуло вже понад пів року, і цей кремезний чоловік навчив мене більше, ніж будь-який викладач за всі роки навчання в університеті.

– Ну що ж, з упевненістю можу сказати, що ти готовий для наступного кроку, – сказав він, спостерігаючи, як я розкладаю перед ним звіт і креслення схеми майбутньої кампанії.

– Наступного кроку? – перепитав я, не зовсім розуміючи, куди хилить мій наставник.

– Саме так. Ти вже не просто студент, який щось пробує. У тебе є системне мислення, ти бачиш ризики наперед, умієш прогнозувати наслідки і реагувати на зміни. Це — рідкість. Ти вже можеш діяти самостійно, Марку. Почни будувати власний план.

Я мовчав, намагаючись осмислити його слова.

– Я бачу, як ти працюєш. Ти вже не учень, – продовжив Олександр Павлович. – У тебе є бачення, є ідея. Тепер потрібно навчитися відстоювати її. Починай налагоджувати зв’язки, спілкуйся з постачальниками, знайди перших партнерів. Якщо треба — допоможу порадою, але рішення ти вже маєш приймати сам.

Він зняв окуляри, протер скельця й подивився на мене з тією сумішшю гордості й ностальгії, яку буває видно лише в очах людей, що відпускають учня у вільне плавання.

– Це не буде швидко. Не буде легко. Але якщо ти зробиш хоча б половину з того, що задумав, — у тебе все вийде.

Його слова впали на мене важко, але приємно. Мені було двадцять один, і я вперше відчув, що хтось вірить у мене не як у студента, а як у рівного.

– Дякую, – лише й сказав я.

– Не дякуй. Просто не зупиняйся.

За вікном тихо падав сніг, і я чомусь подумав, що саме цей день я запам’ятаю назавжди. Саме з нього почнеться шлях, який приведе мене до власної справи.

Його слова залишилися в голові лунами.
Вони ще довго дзвеніли десь між думками, то віддаляючись, то повертаючись знову — «готовий для наступного кроку»…

Вийшовши з офісу, я вдихнув мороз, який одразу вдарив у щоки — свіже, густе повітря зимового міста ніби сказало: “Прокидайся” Сніг падав густими, важкими пластівцями — кожен окремо, але всі разом вони творили якийсь дивний ритм, під який хотілося думати.

Асфальт блищав, ніби вкритий тонкою плівкою скла, а повітря пахло зимовою свіжістю, металом і мокрим бетоном після снігоприбиральної техніки. Люди квапились у свої справи, ховали обличчя в коміри, а я йшов навпаки — повільно вдихаючи холодне повітря, дозволяючи кожній думці лягти на місце.

Кожен крок луною відбивався в голові.
Готовий для наступного кроку.
Що це означає насправді? Чи справді я готовий?

Я довго не міг дати собі відповідь. У голові перекочувалися сумніви, наче дрібні камінці під ногами — дріб’язкові, але неприємні. А що, якщо я помилюся? Якщо не потягну? Я ж тільки вчуся…
А потім знову чув його голос: спокійний, упевнений, майже батьківський — «у тебе є системне мислення… ти бачиш більше».

Може, він має рацію?
Може, час уже перестати сумніватися?

Я підняв голову, дивлячись на вітрини магазинів — там блищали манекени, миготіли вогники, рекламні банери обіцяли все і одразу. І десь між цими кольоровими відблисками, серед холодного світла ліхтарів, у мене в голові промайнула думка:
А що, як створити щось своє?

Не просто працювати на когось. Не просто “робити завдання”.
Будувати.
З нуля. З нічого.

Ця думка була настільки простою, що аж лякала. Вона ніби зависла у повітрі переді мною, я боявся вдихнути, щоб не розвіяти її.

Я зупинився біля вітрини й побачив своє відображення. Втомлене, але вперте обличчя. Під очима тіні, пальці трохи затерпли від холоду, але в погляді — щось нове.
Рішучість?
Ні, скоріше — виклик. Самому собі.

Наче вперше побачив себе не хлопцем, а кимось, хто може створювати, а не тільки виконувати.

Я вже знав: відступати нікуди.
Навіть якщо шлях буде важкий, навіть якщо все піде не за планом — назад дороги немає.

Ввечері я не міг стулити очей.
Думки билися, наче птахи в клітці, і що більше я намагався заснути — то сильніше вони кричали.
Я все прокручував у голові: бізнес-план, гранти, знайомства, інвестори.
Ніхто не захоче вкладати гроші у “ноу нейма”. У хлопця без імені, без минулого, без готового продукту.

Тому залишається лише два варіанти — знайомства або грант.
Про гранти я вже читав. Теоретично шанс є, але це рулетка. Не той шлях, де можна покластися лише на удачу.

Кредит?
Я тихо засміявся в темряві.
Я ледве виплатив кредит за навчання… який, до речі, досі з’їдає половину моїх думок щомісяця.

І все ж — щось не давало спокою.
Слова Олександра Павловича знову й знову спливали: «ідеальний час, Марку… ринок тільки формується, у тебе є шанс потрапити в нішу, поки ніхто не зайняв її».

І я ловив себе на тому, що вірю.
Може, вперше не комусь іншому — собі.

Я перевертався з боку на бік, розглядав тріщини на стелі, рахував тіні від ліхтарів на стінах. Кожна лінія ніби ставала дорогою, яка веде вперед.
Я бачив цифри, графіки, презентації, майбутні офіси, навіть людей, яких ще не існувало в моєму житті.