4. Підозрювати всіх любити. (Марина)

 Сьогодні я встала, не поспавши,  навіть чотирьох годин. Я вже не відчувала втоми, в мене є лише одне бажання - знайти винного. 

З восьмої години працює відділок поліції, тому одразу ж пішла туди. 

У відділку було мало людей, але я мала знайти лише слідчого по справі Марка.

– Доброго ранку, Григорій Семенович. – зайшовши до кабінету, привіталася я.

– Доброго, Марино. Ви сьогодні, прям, з першою зорею прийшли.

— Не могла більше чекати, — промовила я, сідаючи на краєчок стільця. — Мені потрібно знати хоч щось.

Григорій Семенович стомлено потер очі. Його вигляд був таким, ніби він уже тиждень не спав, хоча минуло лише годин дев'ять з моменту нападу.

— Ми щойно отримали попередній рапорт криміналістів, — сказав він. — Але нічого конкретного, Маріє.

— Як це “нічого”? Він лежав у крові, сейф розкрито, вікно розбите… це ж не випадковість!

Я відчула, як напруга наближається до точки кипіння. Але він підняв руку, зупиняючи мене.

— Слідство — це не серіал. Ми не робимо припущень на основі емоцій. Лише факти. Отримали відео з камер? Отримали. Але запису немає.

— В якому сенсі “немає”? — мій голос затремтів.

— Немає відео з 15 листопада. Взагалі. Існує останнє відео з камер лише за 14.11.2024 рік. Далі камери працювали, але не зберігали відео на сервер. 

Мене пробило морозом.

— І що це означає?

— Що немає відео де злочинець скоює злочин. І треба шукати інші методи розгадки цієї ситуації.

Він перегорнув папку й закрив її.

— Це все, що я поки можу сказати. Як тільки з’явиться більше, ми зв’яжемось. Ми викличемо на розмову охоронця, який був на зміні 

— Я... я розумію. — Я опустила очі. — Просто… я не знаю, з чого починати.

— Починайте з себе. Згадуйте. Усе, навіть дрібниці. Кого ви бачили, хто що казав, хто був у офісі.

Я кивнула. Але всередині відчувала, що щось у мені вже починає ламатися. Це не просто розслідування. Це боротьба за людину, яку я кохаю. 

Не отримавши відповідей я пішла додому. В магазин вирішила не їхати сьогодні. Завтра вже вийду на роботу. не хочеться якось зайвих запитань.

По дорозі вирішила зателефонувати Миколі. Він був біля Марка з ночі. 

– Привіт! Як ти? – майже радісно заговорив Микола – Була вже у відділку, Щось відомо?

– Менше тексту, Миколо, я не спала і голова болить тепер. 

– Вибач, просто цікаво які вже результати є?

– Ще ніяких. У них є відео з камер за чотирнадцяте листопада, перед злочином. Далі камери не зберігали відео.

– Тобто? Як це? це виходить хтось вимкнув камери 

– Семенович сказав що камери працюють, але просто не зберігають відео на сервер. – зітхаючи розповіла я Миколі.

– Точно! У нас же закінчився термін договору з тією компанією що обслуговувала сервер для наших камер. Марк був не дуже задоволений їхньою роботою, тому ми чекали поки закінчиться дія цього договору, щоб підписати інший вже з новою компанією.

– Чому ти мені це лише зараз розповідаєш? 

– Тому що геть забув про це! – Трохи підвищивши голос сказав Микола. – Ти каву будеш? я буду проїжджати у вашому районі, можу заїхати. 

– Так, якщо можна. Як там Марк? – за його питаннями не встигала і запитати, як наче він не хотів щоб я цього робила. – Лікарі щось казали? Він прокидався? Щось говорив?

– Усе добре, Лікар заходив, оглянув його. Все стабільно. Його організм трішки приходить в норму, потихеньку, але стабільно. – Відповів Микола з таким теплом, що мої сумніви одразу розвіялися. Я була йому дуже вдячна за те що не кинув брата в такій біді.

– Добре. 

Повернувшись додому, я довго стояла на кухні, не знаючи, куди себе подіти. Ні снідати, ні лягати спати не хотілося. Усе всередині горіло й холонуло одночасно.

Коли близько дев’ятої години пролунав стук у двері, я спершу завмерла. Але голос розвіяв напругу:

— Марино, це я.

Микола. 

Він стояв на порозі з двома чашками кави у руках.

— Ти виглядаєш... ну... — він затнувся. — Як ти себе почуваєш?

— Входь, — відповіла я втомлено.

Ми сіли в залі. Він поставив чашки, провів рукою по потилиці — ніби йому теж було важко дібрати слова.

— Я хотів поговорити. Про Олеся.

Я здригнулася.

— Олесь?

— Я знаю, що ти щось знайшла в комп’ютері Марка. І я не злий. Просто… я теж хочу розібратись. І хочу, щоб ти розуміла, чому я не довіряю тому чоловікові.

— Кажи.

— Пам’ятаєш, був проєкт у 2020-му з “якимось конфліктом”? Так от, його ініціатором був Олесь. Він вийшов на компанію “Сторм”, Вони раніше працювали разом. Контракт був підписаний поспіхом, умови — нікудишні, але нам треба були люди, бо це перше велике замовлення в перший рік роботи компанії. Ніхто з нас не був готовий до таких об’ємів роботи. “Сторм” нас підставили. Дали три з половиною людини, сказавши що в договорі не було вказана кількість людей і свої умови вони виконали а тоді вимагали частину від доходу, згідно з контрактом. Ми отримали штрафи та прострочення. Після цього Марк довго вмовляв його, щоб той залишився, мовляв винні тут усі, не тільки Олесь. Хоча я особисто вважаю що це лише Олеся провина. Але Олесь пішов сам. Нібито “на відпочинок”, взявши вину на себе. Марк тоді був сильно злий. Казав, що такого більше не буде.