1. Темрява. (Марк)

Темрява. Безкінечна, всепоглинаюча темрява. Повіки не піддаються, тіло відмовляється слухатися. Тільки приглушений шум апаратів нагадує, що я ще живий. Спроба поворухнути пальцем обертається болісною судомою. Пам'ять як сито, через яке просіюються лише уривки: темна кімната, гострий біль у потилиці, чиєсь зле обличчя... Хто зробив це зі мною?

***

Я тримав у руках букет квітів, нервово стискаючи стебла. Мій погляд зупинився на ній—Марині. Моя кохана. Уже два роки разом, а серце досі калатало перед кожною зустріччю. Після двадцяти п'яти років самотності я й не сподівався знайти когось настільки близького й ідеального. Сьогодні я постарався вбратися в щось повсякденне - штани та худі під курткою, замість того щоб одягати костюм. Я знаю як вона любить моменти коли я окремо від роботи навіть, якщо це просто зміна одягу.

— Привіт! — її голос, мелодійний і ніжний,  наповнив мене теплом. А її карі очі сяяли від щастя побачити мене. Її темне волосся під сірою шапкою розкинулось по плечах білої куртки

— Як ти? Як поїздка? Що цікавого привіз?

Я майже розгубився, але вчасно згадав про букет, який тримав у руках.

— Це тобі, — сказав я, простягаючи квіти. — Радий тебе бачити після стількох днів.

— Дякую, мої улюблені! — її усмішка була щира, але в очах майнув сум. — То що, бачив щось цікавеньке?

— Поки не побачив тебе… нічого, — відповів я, намагаючись звучати невимушено.

Марина тихо засміялася, і ми пішли набережною Бердянська. Наш дім, невеликий будиночок біля моря, став для нас затишним притулком. Я старався проводити з нею кожну вільну хвилину, аби компенсувати розлуки через мою роботу. Але відрядження залишали свій слід — часу разом завжди було мало.

***

Темрява. Мертва тиша. Я не можу дихати. Що це було? Чийсь силует промайнув...

– Марр… Марино! – намагався хоча б прошепотіти, але вдалося лише випустити повітря з легень, як мені здавалося.

Тиша у відповідь.

***

– Олесю, це вже не перший раз, коли ти не здаєш звіти вчасно. Ти розумієш, що через це ми всі буксуємо? – суворо запитав я з натяком на непунктуальність.

– Та розслабся, Марку. – відповів той, усміхаючись – Все буде добре, я завтра дороблю й віддам. 

 – Завтра? – холодно промовив я. – А якщо я скажу, що в нас перевірка сьогодні?

– Перевірка? Ти серйозно? – помітно напружуючись, запитав Олесь. – Ти міг попередити!

  Я лише подивився на нього очікуючи його висновків.

– Добре, добре, вже сідаю доробляти. – погодився Олесь- – Але, якщо чесно, ти ставишся до мене, як до робота.

– Ні, Олесю. Я ставлюся до тебе як до партнера, який не тримає слова.

  Я завжди знав що він не пунктуальний та розсіяний, але все одно взяв його на роботу через його якісне виконання завдань. 

***

– Оле-е-сю – невідомо як, промовив я, але відповіді знову не було…

Я що, помер? 

 Згадав як Олесь давно відійшов від справ, через невдалий проєкт. попри те що я просив його залишитися, він запевняв мене що це його провина і пішов на “відпочинок” до батька на роботу. 

  Тоді була провина конкурента, всі учасники того проєкта були зацікавлені зробити все по совісті, але Ніколай нас підставив, звинувативши при цьому Олеся, тоді і почалася друга криза в компанії. Мені прийшлося працювати ще більше і ще менше проводити час з Мариною. Я не пишаюся цим, але так я залишив на плаву компанію і ми маємо… Мали усе що тільки побажаємо.

  Півроку, до того як настала темрява, Олесь просився повернутися. Я обіцяв знайти для нього місце, але так і не встиг.

***

  Я підійшов до кабінету Миколи й, уже взявшись за ручку дверей, почув уривки його розмови. Голос був трохи приглушений, але тон — явно не робочий.

– Ну все, все, давай... Побачимось пізніше, – сказав він, ніби трохи нервуючи.

  Увійшовши, я побачив, як він швидко зсунув ноги зі столу, вмить випрямився, поправив свою шкіряну куртку, розправляючи плечима, а тон його розмови змінився на сухо-діловий.

– Добре, дякую за розуміння. Ми перевіримо інформацію і вам перетелефонуємо, – сказав він і, не дивлячись на мене, натиснув кнопку завершення дзвінка. Потім нарешті підняв свої, майже чорні, очі. – Марку?

– Ти знову про особисте в робочий час? – запитав я різкіше, ніж планував.

– Та ти що! Я завжди працюю, навіть якщо це виглядає інакше, – відповів він, трохи нахабно посміхнувшись.

  Я затримав на ньому погляд, але вирішив не розвивати цю тему.

– Я хотів запитати про клієнта, який у нас замовив фасад недавно. На коли він планував почати роботи?

  Микола відкрив ноутбук і, пробігши очима по екрану, відповів: