Тінь яструба: Чорна корогва

Передмова:

Ця історія народилася в темряві, під звуки сирен та сповіщень про вильоти стратегічної авіації. Вона про те, що навіть коли небо затягнуте димом, ми продовжуємо бачити світло.

​Ви читаєте цю книгу безкоштовно, бо мені важливо, щоб ця історія була почута. Але я маю з вами одну угоду. Якщо цей текст торкнеться вашої душі, якщо він допоможе вам відволіктися чи, навпаки, замислитися — знайте, що автор буде вдячний за підтримку.

​40% від кожного вашого добровільного внеску я особисто перераховую на збори для ЗСУ (на дрони-перехоплювачі та потреби мобільно-вогневих груп, які тримають наше небо). Решта йде на те, щоб автор міг і далі писати, попри обстріли та безсонні ночі.

​Реквізити та посилання на «Банку» ви знайдете наприкінці книги. А поки що — занурюйтесь у розповідь. Дякую, що ви тут.

Розділ 1. Ціна пір’я

Ніч під Чигирином не була тихою. Вона дихала хрипко, переривчасто, наче поранений звір, що забився у хащі. У повітрі стояв важкий сморід — суміш сирої землі, кінського поту та застарілого заліза. Але над усім цим панував інший запах, який Данило Гнилозуб відчував за версту. Запах мертвої води та гнилої соломи. Так тхнула «Чорна корогва».

​Данило сидів на самому краї узлісся, прихований густими тінями старезних дубів. Його постать здавалася частиною стовбура — непорушна, запекла у своїй самотності. Він не розпалював багаття. Для того, хто бачить світ очима характерника, світло вогню було лише завадою, що сліпила і крала деталі справжньої темряви.

​Він повільно витягнув із-за пазухи стару люльку, виточену з вишневого кореня. Не закурив. Просто стиснув зубами холодний мундштук. Це допомагало вгамувати фантомний біль у суглобах, який завжди загострювався перед «зміною».

​Колись, у зовсім іншому житті, яке тепер здавалося чужою казкою, Данило мав ім’я, яке вимовляли з любов’ю. Мав жінку з теплими руками, що пахли чебрецем, і сина, який мріяв про дерев’яну шаблю. Тепер у нього залишилося тільки прізвисько — Гнилозуб — і порожнеча в грудях, яку він старанно заповнював люттю.

​Тієї ночі, коли ландскнехти з «Чорної корогви» прийшли на його хутір, Данило був у полі. Він бачив лише заграву. Коли прибіг — не застав ні живих, ні мертвих. Тільки попіл і порожні очниці хати. Тоді він і пішов на Хортицю, але не до звичайних козаків, а вглиб плавневих лабіринтів, туди, де небо зливається з водою, а люди стають чимось іншим.

​— Ти обіцяв мені їхні душі, старий, — прохрипів Данило в порожнечу, згадуючи свого вчителя-сліпця. — Ти казав, що я стану смертю, яка літає.

​Він відчув рух. Не почув, а саме відчув — як зміну тиску повітря. З боку ворожого табору, що розкинувся за вибалком, хтось повз. Це не був обережний крок розвідника. Це було волочіння тіла по мокрій траві.

​Данило безшумно підвівся. Його рухи були позбавлені людської вайлуватості. Він ступив у темряву, наче розчинився в ній.

​За кілька десятків кроків, біля вивернутого коріння сосни, лежав чоловік. На ньому був пошматований синій колет польського піхотинця, але на грудях висіла обвуглена срібна емблема — стилізований ворон, знак тих, хто служить некромантам «Чорної корогви».

​Ворог помирав. Його живіт був розірваний чимось значно страшнішим за звичайну кулю чи шаблю. Краї рани світилися тьмяним, гнильним світлом. Поляк намагався затиснути рану пальцями, але з кожним видихом крізь них просочувалася чорна, густа юшка.

​Данило навис над ним, наче грозова хмара. Світло місяця, що нарешті пробилося крізь хмари, вихопило його обличчя: глибокі зморшки, очі, що вже почали втрачати людський пігмент, і срібне кільце у вусі.

​— Де ваш господар? — голос Данила був сухим, як тертя каменя об камінь.

​Поляк здригнувся, звівши погляд на козака. У його зіницях віддзеркалювався первісний жах. Він знав, хто перед ним. Чутки про «літаючих дияволів» Хмельницького ширилися табором швидше за чуму.

​— Ти... — прохрипів поранений, випльовуючи згусток темної крові. — Ти запізнився, схизмате... Він уже... відкрив... браму...

​— Я запитав: де він? — Данило наступив важким чоботом на понівечену руку ворога.

​Поляк закричав, але звук вийшов слабким, наче писк миші.

— У центрі... під великим наметом... Він тримає... серце...

​Данило нахилився нижче. Його погляд став нестерпним.

— Яке серце? Кажи, бо я покину твою душу між світів, і ти ніколи не знайдеш спокою.

​— Серце... твоєї землі... — прошепотів поляк і раптом забився у конвульсіях. Його очі закотилися, а шкіра почала стрімко синіти.

​Данило зрозумів: некромант почав «збирати врожай». Душа помираючого висмоктувалася кимось здалеку. Часу не залишилося. Треба було діяти, поки ворожий табір не перетворився на один великий некрополь.

​Він відійшов від трупа на три кроки. Пора було відпускати людину всередині себе.

​Данило розкинув руки в сторони. Це завжди починалося з холоду. Спершу в кінчиках пальців, потім — стрімкий крижаний потік до самого серця. Він стиснув зуби так, що почувся хрускіт. Біль був неймовірним — наче кожну кістку в його тілі ламали повільно, з розстановкою, а потім зрощували під іншим кутом.

​Його хребет вигнувся дугою. Одяг став заважким, він душив, сковував. Данило чув, як лопаються шви на його сорочці. Шкіра на обличчі натягнулася, щелепа витягнулася вперед, перетворюючись на твердий, загнутий дзьоб. Замість крику з горла вирвався клекіт, сповнений страждання і люті.

​Це була його ціна. Щоразу він помирав як людина, щоб воскреснути як хижак. Його зір вибухнув новими фарбами. Темрява перестала бути чорною — вона стала багатошаровою, з тисячами відтінків сірого та коричневого. Кожна гілочка на відстані ста кроків стала чіткою, кожна миша в траві — помітною.

​Великий яструб з розмахом крил у два людські зрости змахнув ними, здіймаючи в повітря торішнє листя. Данило відштовхнувся від землі, відчуваючи, як потоки нічного повітря підхоплюють його нове, легке тіло.