Епілог

Ангел смерті стояв на високій стрімкій скелі, що ніби природний паркан охороняла мальовничий пляж, ховаючи його від зайвих очей. Навіть глибоко вночі, це місце було захоплююче прекрасне: повний місяць і мільярди зірок освітлювали його загадковим білим сяйвом. Сірий пісок та чорні тіні скель поєднувалися у неймовірний африканський пейзаж, а темно-зелений оксамитовий килим рослин, який покривав верхівки скель, був  де-не-де пропалений невблаганним сонцем. Важкі хвилі океану раз у раз потужною силою вдарялися у стіни-камені, намагаючись підкорити їх, однак непідкорені охоронці гордо височіли над бурхливою стихією мерехтливої води.             Опинившись на краю світу, десь у Південній Африці за сотні тисяч кілометрів від Манчестеру, Єн не звертав уваги на захоплюючу красу цього місця, йому було байдуже, що його оточує зараз. Порожній погляд ангела смерті був спрямований вдалечінь, далеко за горизонт. Сильний вітер тріпав його волосся, намагаючись привернути до себе увагу, однак ангел смерті ігнорував його хльосткі пориви. Величні чорні крила за його спиною були охайно складені, ніби чорна мантія покриваючи його плечі. Повністю занурений у свої думки, він згадував події останніх місяців, найдовших і найжахливіших у його житті. Єн ненавидів себе, катував та звинувачував, однак, а чи був у нього вибір? Чи міг він ослухатися наказу Женця?

            Прикривши очі, він відразу ж побачив перед собою благальний погляд маленького хлопчика, який ціпкими пальцями тримав свою мертву матір за руку. І навіть після смерті, його душа не хотіла залишати її. Ще один погляд, ще один та ще… Безліч очей мерехтіли у його свідомості, змушуючи серце темного ангела стиснутися у грудях. Понівечені страшною невиліковною хворобою тіла людей застилали майже весь вільний від пошарпаних будиночків простір невеличкого селища. Невинність, несправедливість. Нажахані хранителі намагалися чинити опір, однак в них не було жодного шансу – невблаганні ангели смерті один за одним знищували їх, перетворюючи на мерехтливий світлий пил. Жорстокість, лицемірство. Селище за селищем, смерть за смертю. Знищити всіх – таким був страшний наказ Женця, а головною ціллю – якомога більше душ привести до Царства Темряви. Без заперечень ангели смерті мали виконувати його і ніхто не смів запитати «навіщо». Нікого й не цікавило це питання. Жодних почуттів, ні краплі жалю.

            Відкривши очі, Єн опустив свій погляд донизу. В його правій руці був стиснутий сталевий меч, лезо якого ще зовсім нещодавно раз у раз настигало хранителів. Їх перелякані очі та застиглий погляд переслідуватимуть його завжди. Вони ні на крок не відходили від своїх підопічних, не намагалися втекти, чим самим облегшуючи роботу ангелам смерті. Кожен з хранителів мав піти в небуття. Жоден з них не повинен був потравити до Верховних Світлих, щоб розповісти, що ж насправді відбулося у одному з районів Південної Африки. Звичайна чума. Страшна доля, не більше.  Придивляючись до меча у світлі повного місяця, ангел смерті помітив мерехтливі вогники. Душі хранителів навіки будуть заточені в ньому.

            «Що я накоїв?», – це питання не залишало його думки ні на мить. Однак, він не мав права проявити слабкість, він не міг дозволити своїм почуттям взяти гору та розкрити таємницю непрацюючої печатки на його зап’ясті. В іншому ж випадку вона – Анна – опиниться в небезпеці. Йому було вже байдуже на своє життя, на свою душу, однак, щоб йому це не коштувало, він зобов’язаний вберегти її.

            Анна. Лише думка про неї змушувала його триматися. Там, у самому епіцентрі страждань і болю, її ніжна посмішка надавала йому сил та зцілювала його понівечену душу. Уявний теплий дотик її затишних рук змушував Єна продовжувати свою страшну справу. Без жалю, натягнувши на обличчя холодну щільну маску, він мечем розсікав тіла хранителів та безмовно відводив душі Женцю. Ще трохи, залишилось дев’яносто дев’ять душ. Тепер п’ятдесят три… Тридцять вісім… Двадцять дві… Одинадцять і… Остання. Нарешті, він з цим впорався. Завдяки Анні, він не втратив глузд. Завдяки їй він все ще може дихати.

            Піднявши погляд та встромивши його у горизонт, ангел смерті вдивлявся у темних морок нескінченного океану. Зараз єдиним його бажанням було зникнути з лиця землі, розчинившись в ньому. Йому ніколи не спокутувати гріхів, йому ніколи не пробачити себе. В ту ж мить, в його знесиленому мозку з’явилася нав’язлива думка.

            Глибоко вдихнувши, Єн підняв меч та приклав його до своєї шиї. Чому ж йому раніше не прийшла в голову ця ідея? Тільки так він зможе позбутися болю. Рано чи пізно Жнець дізнається про мітку та поновить її. Не в силах чинити опір печатці він неодмінно розповість Володарю Темряви про Анну, тим самим наражаючи її на смертельну небезпеку. Але… Якщо він зараз помістить свою душу до меча, Жнець ніколи не дізнається про дівчину. З нею все буде гаразд.

            Єн повільно прикрив очі.

            – Я кохаю тебе, – лише вустами промовив ангел смерті. В його свідомості промайнула її постать. Вона посміхалася йому та махала рукою. Анна. Це те, що він хотів бачити перед забуттям. Сумно посміхнувшись їй у відповідь, він сильніше притиснув меча до своєї шкіри.

            Однак, холодний тон власного чоловічого голосу, який відлунням пронісся в голові Єна та відбивався в його скронях, змусив ангела смерті зупинитись. Жнець знову викликав його. Безсило опустивши меч, він впав на коліна. Він не може зараз померти. Спершу, він повинен дізнатися, що задумав Володар Темряви. А потім… він завершить почате.

                                                                        * * *