Розділ 35

– З поверненням, доню! – мелодійно заспівала Сара на іншому кінці дроту, тільки-но Анна відповіла на телефонний дзвінок та переступила поріг своєї квартири. В ту ж мить вхідні двері за спиною дівчини стрімко захлопнулися, змушуючи її підскочити на місці. Невже вона забула зачинити вікно перед від’їздом?

            Від теплого голосу матері, такого довгоочікуваного і рідного, яскравий промінчик щастя утворився в темній душі дівчини, надавши їй можливість хоча б ненадовго відволіктися від гнітючих думок про Єна. Анна була страшенно рада почути її.

            – Мамо, ти встановила жучок і відстежуєш мене? – нахмуривши брови, дівчина недовірливо озирнулася на всі боки. Звичайно ж це був жарт… але, з іншого боку, звідки місіс Еванс дізналася, що Анна лише хвилину тому потрапила додому? – Це кримінальний злочин!

            – Не вигадуй, люба! – сміючись, промовила Сара. – Я ж твоя мама, я відчуваю серцем усе, що діється з моєю дочкою! – замовкши лише на секунду, місіс Еванс повільно простягла. – Ось, припустимо, зараз ти сидиш на дивані в холі, навіть не спромігшись зняти кеди. Хіба ні?

            Закинувши ногу на ногу, Анна дивилася на свої білі кеди, які вона справді забула зняти у передпокої. Відкинувши голову на спинку дивана, вона посміхнулася.

            – Ти випадково не відьма? – лукаво промовила Анна.

            – Я лише твоя мама, – ніжно сказала місіс Еванс. – Так само, я можу з упевненістю сказати, що ваша з Наталі відпустка була незабутньо приємною!

            А ось тут осічка. Хоч незабутньою вона дійсно була, однак, приємною її точно не назвеш. Було б так здорово, якби мама справді могла відчувати все те, що відбувається з Анною, знати, що діється в її думках, на душі та в серці. От би Сарі було відомо про ангелів, про Єна… Анні шалено захотілося розповісти мамі про все, що трапилося за останні кілька місяців, поділитися своїми переживаннями, своїм болем. Чомусь дівчина була впевнена, що саме мати здатна повністю зрозуміти її. Але, на жаль, для місіс Еванс це назавжди залишиться недосяжним.

            – Я скучила, мам, – тихенько промовила Анна замружившись.

            – Ми з батьком чекаємо на тебе сьогодні ввечері! І відмова не приймається! – дуже сердито сказала Сара.

            – А я й не збиралася відмовлятися. Я обов’язково приїду сьогодні, – від однієї тільки думки, що вона зможе опинитися в обіймах батьків, тіло Анни пробрало теплою хвилею мурашок. – Шалено хочу вас побачити!

            – О, люба! Тоді до зустрічі! Мені час бігти, у нас із батьком ще купа справ до твого приїзду!

            – Що ти… – на іншому кінці дроту почулися гудки. – Маєш на увазі? – Домовила Анна собі під ніс.

            Відірвавши телефон від вуха, дівчина ліниво поплелася на кухню. Так, вона дійсно забула зачинити вікно перед відльотом на Мартиніку. Анна підійшла ближче до вікна і відсмикнула фіранку.

            Манчестер зустрів дівчат зливою і холодною вогкістю. Для Манчестерського літа це було не дивно. Тяжкі свинцеві хмари, ніби сіра ковдра, огорнули небо, занурюючи місто в темряву. Холодні краплі дощу стукали у вікна будинків, а пориви вітру, порушуючи всі закони гравітації, змушували їх розтікатися в різні боки, але тільки не вниз. Все довкола здавалося порожнім, темним, чорно-білим. Жителі Манчестера, що звикли до вогкості і холоду, що деколи пробирала аж до кісток, ховаючись під парасольками, поспішали кудись у своїх справах. Чому англійці так полюбляють чорний колір? Анна не один раз задавалася цим питанням, оскільки в неї самої було кілька чорних парасольок і жодної кольорової. Але зараз, повернувшись із найяскравішого острова на планеті, Анна раптом помітила колосальну різницю між цими двома світами. Безтурботна, різнокольорова Мартиніка і розмірений, але водночас метушливий, сірий Манчестер. Повна протилежність однин одному. Чи сумувала вона за своїм рідним містом? Однозначно, так. Їй здавалося, що Манчестер повністю передає її внутрішній стан душі, і саме відсутність яскравих фарб змушують Анну триматися, відчувати себе не самотньою, відчувати розуміння та підтримку.

                Тяжко зітхнувши, Анна відвернулася від вікна, підійшла до стільниці і включила чайник. Вклавши пакетик чорного чаю Earl Grey в чашку, вона намацала пульт і натиснула кнопку включення. Загорівся екран телевізора, і диктор каналу новин швидко затараторив про якусь смертельну чуму десь у Південній Африці, яка забирає життя великої кількості людей. Плюхнувши окропу в свою чашку, Анна всілася на своє улюблене місце за обіднім столом, втупивши сумний погляд на яскравий напис «Wake up and do it!». Хвиля спогадів і болю знову захоплювала її розум.

                По всьому тілу Анни пронеслося неконтрольоване тремтіння. Як би вона не намагалася тримати себе в руках, раз у раз глибоко вдихаючи і видихаючи, їй не вдалося полонити крик розпачу і болю, що розривав її зсередини. Анна безсило опустила голову на холодний скляний стіл, сподіваючись, що прохолода поверне їй здатність дихати.

                У її голові раз у раз прокручувалися слова Даніелли: «Кохання – неймовірно сильне почуття, яке здатне творити чудеса». Вона мучила себе ними наче ножами, намагаючись знову і знову відчути їх усім своїм серцем. Любов. Біль. Ці два слова з’єдналися докупи, і Анна зовсім не відчувала різниці між ними. Їй здавалося, що кохання – це і є біль: різкий, що пробирає до кісток, холодний і безжальний. Темрява знову простягнула свої чорні щупальця до її душі й серця, міліметр за міліметром забираючи її в темряву та розпач.