Розділ 31

– Анно! – вона застала Наталі у затишному ресторанчику на пляжі. Подруга одразу схопилася на ноги і підбігла до дівчини. Заключивши її в обіймах, Наталі прошепотіла їй на вухо. – Закінчуй зі своїми самотніми прогулянками, інакше я точно збожеволію...

            – Вона мені пішла на користь, – задумливо промовила Анна, поплескавши Наталі по спині.

            І не лише їй. Думки Анни зараз були спрямовані на ангела смерті, на його сумні очі та тужливий погляд. Її серце знову стиснулося від болю, уявляючи, як важко йому сьогодні було. Своєю долонею вона досі відчувала тепло його руки, яке проникало до серця, зігріваючи його. Як же чудово було просто сидіти поруч із ним, торкатися його грудей і обіймати за плечі. Якби ж тільки не обставини, що змусили Анну пуститися на пошуки Єна і наважитися ще на один крок наблизитися до його душі. Сьогодні вночі він піде, залишивши її наодинці з собою. Проте, зовсім не це хвилювало Анну. Вона все своє життя була віч-на-віч з невдачами і небезпекою, що чекали її на кожному кроці, Один день нічого не вирішить. Але цілий день без цього вогника всередині, без жодного погляду його зелених очей ... Їй буде дуже важко. Справа була не в безпеці, яку дарував їй Єн, справа була в самому ангелі смерті.

            Його дотик до щоки Анни, ніжні пальці, що мигцем торкнулися її губ… Все це розпалювало в ній неймовірний запал почуттів та емоцій. Її кров закипала в жилах, серце шалено билося в її грудях, а розряди струму постійно заставали її зненацька. Він торкався її душі єдиним поглядом, спалахуючи її.

            Так, вона хотіла поцілунку, вона чекала на нього. І так, вона справді відчула розчарування, коли Єн відсторонився. Це неймовірно, неправильно, моментами дико, але це було саме так. Вона не розуміла, чи справді він хотів її поцілувати, чи це був плід її запаленої уяви, але вона сама цього бажала і це був факт.

            Анна допоможе йому прийняти себе. Вона буде тим самим якорем, котрий триматиме його у здоровому глузді, і змусить ангела смерті відноситися до свого покликання як до необхідного, шляхетного та неминучого буття. Смерть була і буде завжди. Тож він мусить виконувати свою роботу. Він мусить заспокоювати душі померлих і супроводжувати їх в наступне життя. Він не вбивця і не кат, він чи не найважливіша деталь у ланцюгу вічності. На жаль, він єдиний, хто буде належним чином виконувати свій обов’язок. Інші ж, лише оболонки ангелів смерті. Бездумні та холодні. Від однієї цієї думки дівчину пробрала лють. Кожна душа заслуговує на добре слово і підтримку, особливо в такий визначний для неї момент.

            Глибоко занурившись у свої думки, Анна не помітила, як вони з Наталі розмістилися на терасі їх бунгало, і вона гадки не мала, чому подруга вичікувально на неї дивиться.

            – Що?.. – відганяючи думки геть, Анна постаралася зосередитися на нагальному.

            Зловивши погляд Анни, Наталі зрозуміла, що дівчина вже не літає у хмарах і готова її слухати, тому повторила своє запитання.

            – У зв’язку з ... сьогоднішніми подіями, – вона вирішила не нагадувати Анні що ж саме сьогодні сталося. – Може, скасуємо похід на Мон-Пеле? – у її голосі звучала невпевненість та обережність.

            Дівчина вже й забула, що завтра вони повинні вирушати у похід на вулкан. Здавалося, сьогоднішній день тягнувся вічність. Напевно, Наталі мала рацію, це було б правильним рішенням: логічним і розважливим. Чи зможуть вони насолоджуватися пейзажами Мартиніки після такої трагічної смерті маленької Еллі? Однозначно ні. Але бажання Анни поговорити по душам з містером Франком, взяло гору. Вона не могла прогаяти шанс розібратися у своїх почуттях.

            – Я думаю, ми маємо піти. Нам потрібно трохи відволіктися від цього. Не найкращий варіант залишатися тут на цьому пляжі. Навряд чи я зможу ще хоча б раз поглянути на те місце… – серце Анни кольнуло голками, коли вона згадала тіло дівчинки, що лежало на піску. — До того ж, містер Франк нас чекатиме. Він зрадів, коли дізнався, що вирушить на вулкан не один.

            Трохи поміркувавши, Наталі рішуче кивнула.

            – Так, ти абсолютно маєш рацію.

            Перевівши погляд у далечінь, Анна дивилася в темряву. Зливові хмари вже встигли відступити від острова, прямуючи далі за накресленим курсом, надавши можливість відпочиваючим насолодитися прекрасним чистим небом, яке було усіяне яскравими зірками. Одна більше за іншу, вони заполонили все вільне місце на небосхилі, даючи зрозуміти, хто тут господар. Вітер стихав, і тиха гладь води наче шовкове покривало, огорнуло океан, готуючи його до сну. Десь далеко, просто на горизонті, повільно пропливали вогники кораблів, що тримали курс на південь. Тиша і спокій, жодного натяку на минулий шторм. Острів повільно занурювався у пітьму, про це свідчили згасаючі один за одним ліхтарі на пляжі. День добіг кінця, і Анна була безсумнівно цьому рада, сподіваючись, що наступний день викреслить з її пам’яті хоча б частину сумних спогадів про Еллі.

                                                                        * * *

            Ще не було й шостої ранку, як гучний звук будильнику промайнув по номеру, змушуючи дівчат відразу скривитися від небажання вставати в таку рань. Але якщо вони хотіли скласти компанію Джону, вони мали пожертвувати своїм сном і вирушати на причал.

            Анна, неохоче, сіла на ліжку, з усіх сил намагаючись розплющити очі, які відразу закривалися назад і забирали її в сновидіння. Мотнувши головою, вона різко схопилася на ноги і розім’яла спину, змушуючи кров у її венах пересуватися швидше.