Розділ 30

Анна одразу ж кинулася вглиб чагарників, пробігаючи повз дерев’яну лавку, на якій вони разом з Єном довго розмовляли в першу ніч на Мартиніці. Чомусь побачивши її у дівчини моментально почастішало серцебиття, і вона, не шкодуючи ніг помчала все далі в тропічний ліс. Був хоч і невеликий, але шанс, що Єн не залишив острів, а сховався від сторонніх очей, у тому числі й від Анни, у знайденому ним містечку біля водоспаду, тихенько знищуючи свою душу муками та лінчуванням.

            Вона не пам’ятала точної дороги до того місця, але, на щастя, у неї була чудова пам’ять на навколишні предмети: ось ця невелика стежка, яка вкрилася зеленою травою; а ось і кущ білосніжних квітів, приголомшливо красивих, але запах у них був огидний; неприродно вигнута пальма, що свідчила про те, що Анна лише на початку шляху. Вона пробиралася все далі і далі, не шкодуючи папороті, яка переслідувала її протягом всієї дороги. Її міцне листя раз у раз хльостало дівчину по обличчю, змушуючи морщитися і збиватися з темпу. Анна без розбору ступала на твердий покрив землі, не звертаючи уваги, на те, що, час від часу, її ноги дряпали висохлі гілки чагарника, що стирчали з усіх боків. Зачепившись поділом своєї сукні-сорочки за чергову перешкоду, вона різко і без роздумів, смикнула її, вивільняючись із пастки, залишивши на згадку природі шматочок блакитної тканини.

            Вона геть-чисто забула про можливих мешканців лісу, її не хвилювали ні отруйна мошкара, ні павуки, яких вона боялася більше за смерть. У неї була мета, і вона зі швидкістю світла до неї крокувала. Анна подумки волала до всіх існуючих сил, просячи лише одного: щоб він опинився там. Вона не знала, що скаже йому, вона не могла підібрати в голові слова втіхи, але вона чітко усвідомлювала, що їй потрібно бути поряд з ангелом смерті, він більше ніколи не повинен залишатися наодинці зі своїм болем.

            Від швидкості її темпу, серце Анни вистрибувало з грудей, але вона все виразніше і виразніше чула звук падаючої з висоти води, що тільки надавало їй сили бігти далі, не зменшуючи обертів. Ще якихось кілька десятків метрів, і вона опиниться там. Чим ближче вона підходила до водоспаду, тим виразніше відчувала вогник, що розгорявся в її грудях. Це могло означати лише одне: Єн був близько. Відволікаючись на власні відчуття, вона мало не впала, спотикнувшись об корінь, що стирчав із землі. Зловивши рівновагу, вона побігла далі. Анна вже бачила верхівку водоспаду, над якими кружляла зграя різнокольорових птахів. Ще трохи і вона виявиться прямо біля водойми. Останній лист папороті та…

            Анна швидко забігла на лужок поблизу водоспаду. Вона глибоко дихала, намагаючись наситити свої легені киснем та відновити втрачене дихання. Судомно мотаючи головою, дівчина шукала поглядом Єна, вона відчувала присутність ангела смерті зовсім поряд, але не бачила його.

            Добігши до каменя, що стояв прямо біля озера, вона ще раз озирнулася навколо і вигукнула ім’я темного.

            – Єне!

            Нічого. Її голос лише відлунням розігнав птахів, що спокійно відпочивали на гілках. Вона точно знала, що він тут, то чому ж вона його не бачить?

            – Єне? Я знаю, що ти тут.

            Знову зависла тиша. Вона вже було набрала в легені більше повітря, щоб ще голосніше крикнути, але...

            – Анно, – почулося прямо в неї за спиною.

            Дівчина різко обернулася і побачила ангела смерті. Тільки видихнувши від полегшення, її серце відразу стиснулося в лещата. Від одного погляду на Єна, їй захотілося битися в риданнях. Він схилившись сидів на тому ж камені, що й учора, спершись ліктями на коліна. Єн повільно підняв голову і витріщився на неї повними сумом очима. Цей погляд яскраво описував усі ті страждання, які він переживав у цей момент: біль, смуток, розпач, туга… Анні не треба було навіть питати, як він. Вона чудово бачила все на власні очі.

            Несподівано для себе, вона тихенько заплакала. Безмовно, беззвучно... Її видавали тільки сльози, що котилися по щоках.

            Помітивши їх, обличчя Єна ще більше потемнішало, він скривився, ніби невидимі сили натиснули на відкриті криваві рани його душі.

            – Ти ненавидиш мене ... – він безсило опустив свою голову вниз.

            – Що?.. – що він щойно сказав? Та вона шалено за нього хвилювалася, вона бігла сюди, стрімголов, щоб втішити його, знайти слова підтримки...

            – Я чудовисько, я вбивця! – Єн запустив пальці у своє волосся, і потряс головою. – Я знаю, ти ненавидиш мене…

            – Ні! – почувши його останні слова, скрикнула Анна і опустилася поряд з ним навколішки. Вона більше не могла спостерігати за його мукою. Це завдавало їй нестерпного болю.

            Схопивши його за руку, вона міцно стиснула її своїми пальцями.

            – Єне, послухай мене, – вона м’яко погладжувала його по волоссю, намагаючись хоч трохи заспокоїти. З її очей рікою лилися сльози. – Ти не чудовисько. Це не твоя провина. Пам’ятаєш, ти сам мені казав, якщо людині судилося померти, вона неодмінно помре.

            – Тому я і забрав її… – уривчасто сказав Єн. – Я не міг допустити, щоб інші довідалися, що я більше непідвласний наказам Женця… Що я відчуваю все… Інакше, вони б оновили мітку, і я б більше не зміг... Я б не став... – піднявши голову і глянувши Анні в очі, він замовк, уважно вивчаючи її обличчя. Минув деякий час, коли він знову заговорив. – Але я завдав біль її батькам і… тобі, – опустивши назад голову, він ще міцніше замружився.