Розділ 24

– Як там Лусіана? – м’яко запитала Анна, намагаючись не зіпсувати настрій Наталі. Уважно слідкуючи за дорожнім трафіком, дівчина час від часу схвильовано поглядала на подругу. Аж надто збудженою вона виглядала, і Анні було трохи лячно, коли подруга підрізала автомобіль, який, на її думку, повільно їхав, заважаючи їй нестись по своїй полосі. Як вони і домовлялися вчора – дівчата їхали до торгового центру.

            – Не питай, – насупившись, сказала Наталі. – У своєму репертуарі. Вона вирішила, що мені час заміж. І навіть підшукала мені нареченого, ти уявляєш?!

            – Та невже! – судячи з уподобань Лусіани та її жаги до цнотливості, ймовірно, це був священик. Причому у віці.

            – Ага. Вона навіть запросила його до нас у гості наступного місяця! – Наталі забарабанила пальцями по керму. – Він має прилетіти зі своєю родиною. Це якісь її друзі з Аргентини.

            – Ну… може, не все так погано? – Анна спробувала втішити подругу, не відриваючи погляду від дороги. – Аргентинці гарячі хлопці.

            – Анно, це друзі Лусіани. Вони не можуть бути гарячими, – Наталі кинула на подругу сумний погляд.

            – Не переймайся раніше часу. На нас чекає незабутня відпустка! – замріяно промовила Анна. Чим ближче до подорожі, тим більше очікувань від неї. Дівчина вже не могла дочекатися, коли вона порине в теплий океан і буде ніжитись на сонечку, попередньо повністю обмазавши себе сонцезахисним кремом. Із мрій її висмикнула Наталі.

            – Краще розкажи, як пройшло твоє побачення? Щось у тобі змінилося, ти виглядаєш... – вона знову придивилася до Анни.

            – Та ти мало не світишся, подруго, – присвиснула Наталі. – Тепер я впевнена, що все пройшло чудово, але я знемагаю від бажання дізнатися подробиці!

            «Свічуся?», – подумала про себе Анна. Чого б це? Вона й не згадувала про Джека, хоча обіцяла йому подумати про початок їхніх стосунків. Ймовірно, Наталі здалося.

            Запаркувавши машину біля торгового центру «Бриз», вони взялися під руки і попрямували всередину.

            – Все пройшло… добре, – небагатослівно відповіла Анна та посміхнулася.

            Наталі не відводила від неї погляд:

            – Він тебе поцілував! Точно! Я впевнена! Адже так?

            – Ти маєш рацію, – Анна згадала той поцілунок і зіщулилася.

            – Ну не тягни, ви зустрічаєтеся? – наполегливо допитувалася Наталі, раз у раз щипаючи її за руку. – Куди ви їздили?

            Зайшовши до магазину, Анна стала швиденько перебирати вішалки із сукнями.

            – Ми їздили до Філіпс Парку, – розпочала свою історію дівчина. – Як виявилося, він там мешкав до дванадцяти років.

            – Та невже! Я теж там мешкала. Може, я знаю його? – Наталі якраз зняла з манекена капелюх і начепила собі на голову.

            – Можливо, – повільно простягла Анна, вона навіть не замислювалася раніше, що справді вони можуть бути знайомі.

            – Ну і, що далі? – поквапила її Наталі.

            Глибоко вдихнувши, Анна в найдрібніших подробицях переказала подрузі їх з Джеком зустріч: вона розповіла, з яким трепетом він ставився до свого старого будинку, і про пікнік із чудовими закусками. Навіть показала їй фотографію, зроблену на лавці. Як виявилось, Наталі його бачила вперше, але він їй дуже сподобався. Анна розповіла їй про полагоджений міст через озеро і про прекрасних лебедів, яких вони там зустріли.

            – Він мене провів до під’їзду і вже розвернувшись, йшов, але потім передумав, підійшов до мене і поцілував, – закінчила Анна свою розповідь.

            – Це так романтично! – почувся солодкий голос Наталі з-за ширми. – То що, ви зустрічаєтеся? – повторила своє запитання подруга.

            – Ні, – коротко і рішуче промовила Анна.

            Наталі висунула свою голову з примірювальної і люто глянула на дівчину. – Тільки не кажи мені, що ти йому відмовила!

            – Ні, – знову повторилася вона. – Він дав мені час подумати.

            – Ти сама його про це попросила? – не вгамовувалася Наталі, вдивляючись в її обличчя.

            Знову ж:

            – Ні, – відповіла Анна. – Це був добрий жест з його боку. Він сказав, що не хоче мене квапити і чекатиме моєї відповіді після нашої з тобою поїздки.

            – Тільки спробуй сказати йому це своє улюблене «ні»! – вона блиснула очима. – Судячи з твоєї розповіді, тобі сподобалося проводити з ним час і, я думаю, ти в нього закохана.

            Анна замислилась над словами подруги. Чи це було так? Гуляючи з ним парком, вона, і справді, вирішила для себе, що варто спробувати побудувати відносини. Вона відчувала до нього явно теплі почуття, але чи це була закоханість? Згадуючи про поцілунок, вона не відчувала огиди, і дотик Джека не здавався їй чимось неправильним, як це було під час побачення з Ніком. Але чому ж тоді її серце мовчить? Чому воно не вистрибує з грудей при одній тільки думці про Джека і про їхній поцілунок?