Розділ 22

Анна вдивлялася в темряву, але розгледіти кому належала постать, вона не змогла.

            – Джеку? – Анна тихенько вимовила ім’я хлопця, сподіваючись, що це саме він повертається з її телефоном. – Джеку! – промовила вона голосніше.

            Відповіді не було. Але силует знову почав рухатися, і шум пролунав ближче, ніж минулого разу.

            Тремтіння пробігло по тілу Анни. Невже це той вбивця? Невже, Анна сама, з власної волі прийшла до нього в лігво? Дівчина позадкувала в протилежний від нього бік. Її руки тремтіли, а коліна не могли тримати вагу її тіла. Її серце ось-ось вистрибне з грудей і покотиться вниз схилом моста. Вона судорожно роздумувала, як їй вчинити. Бігти в бік лавок, назустріч Джеку не варіант, їй доведеться надто близько підійти до чагарників. Стояти на місці, теж не найкращий варіант. Якщо чоловік вискочить зі свого укриття, він за кілька секунд дістанеться до неї, тоді вона вже не зможе втекти. Ще мить і Анна вирішила рушити в протилежний бік з усіх ніг.

            – Так, Анно, на рахунок «три», – тихенько заговорила вона із собою. Дівчина намагалася впоратися з панікою, що її накрила з новою силою, і якомога сильніше притупити страх. Ці двоє їй лише заважають. Зараз її розум має бути холодним. – Один. Два. Три...

            Різко розвернувшись, вона вже кинулася бігти, але, раптом, на її шляху виникла перешкода. Вона врізалася у щось високе та тверде. Відсахнувшись назад, Анна почала розмахувати руками, щоб зловити рівновагу, і, якби не сильні руки, що вхопили її за плечі, вона точно впала б на місці.

            Зайнявши стійке положення, вона подивилася прямо перед собою і побачила темно сіру толстовку. Її серце обірвалося.

            – Ні! – прокричала вона, намагаючись вирватися з залізної хватки. – Будь ласка! Відпусти мене! Ні! – вона продовжувала розмахувати руками і бити по грудях чоловіка, який тримав її.

            – Анно! – чоловік м’яко потрусив її за плечі, привертаючи увагу до свого голосу. Його голос. Анна його знала.

            Переставши видиратися, дівчина повільно підвела голову і втупилася в нахмурене обличчя Єна. Глибоко видихнувши, вона опустила руки донизу.

            – Ти налякав мене до чортиків! Що ти тут робиш? – промовила вона, вивільняючись з його обіймів. – Я вже подумала... – вона махнула рукою в бік зелених насаджень, але домовити не встигла. Проігнорувавши питання Анни, Єн її перебив.

            – За вами дехто стежить. Точніше ні, за тобою дехто стежить, – він перевів свій погляд за спину Анни, і дивився точнісінько туди, звідки долинали звуки. – Чоловік у чорних джинсах і темно сірій толстовці, – повернувши свій погляд назад на Анну, він оглянув її з ніг до голови.

            Анну бив озноб.

            – Невже... – тихо прошепотіла вона одними губами, обернувшись собі за спину. У чагарниках вже нікого не було.

            – Я його бачив учора вночі біля твого будинку, – він говорив спокійно, але на його обличчі вбачалося занепокоєння. Він то хмурився, то стискав губи.

            – Що? Звідки він знає, де я живу? – Анна не вірила своїм вухам. Вбивця ніяк не міг її переслідувати. Ймовірно, він жив тут, за півтори години їзди від Манчестера. З передмістя вони з друзями виїжджали вранці, і Анна не раз дивилася в дзеркало заднього виду, щоб переконатися, чи не стежить за нею хтось. Дорога була порожньою, ніяких машин поблизу не було.

            – Ти знаєш його? – Єн здивовано вигнув брови. На його обличчі вбачалося нерозуміння та здивування. Він завжди був холодний і зважливий, але щось змінилося, і емоції пролітали на його обличчі одна за одною. Занепокоєння, здивування. Що далі?

            – Не впевнена... – промимрила Анна. – Точніше ні. Але... – чи точно він був тим самим убивцею, Анна все ще не була впевнена на сто відсотків. Але ця людина її переслідувала.

            – Що «але»? – нетерпляче промовив Єн.

            Вона звела на нього свій погляд. Чи розповісти йому все, що сталося тут у день народження Наталі? Чи буде достатньо короткої версії, озвученої Джеку? Ангел смерті знову з’явився та врятував її, вона не може приховувати від нього нічого важливого, особливо того, що стосується її безпеки. Адже як він зможе їй допомогти, не знаючи всієї історії? Анна видихнула і підійшла до поручнів містка. Опустивши на них лікті, вона дивилася на лебедів. При погляді на них дівчина трохи заспокоїлася і заговорила рівним тоном.

            – Я його бачила, коли була тут минулого разу, – Анна, зробивши паузу, продовжила. – Потім, наступного дня, в новинах говорили про місцевого серійного вбивцю, який орудує у цьому парку. Він вистежує своїх жертв і... – Анна затнулася, не в змозі вимовити це слово. Перед її очима випливла фотографія вбитої жінки. Вона заплющила очі, намагаючись відігнати цей образ.

            – І… що? – Єн наполегливо вимагав відповіді.

            Обернувшись і подивившись на нього, Анна тихенько промовила:

            – І вбиває їх. Усіх, хто застав його за вбивством.

            Ангел смерті, насупившись, склав руки на грудях. Він довго вдивлявся в далечінь, і тільки потім запитав, переводячи погляд на Анну.

            – Ти бачила, як він вбивав?