Розділ 16

У дверний дзвінок хтось наполегливо дзвонив. Анна не розуміючи, що відбувається, спробувала дотягнутися до телефону, щоб відключити звук, але на звичному місці його не було. Ну і гаразд, нехай дзвонить. Її свідомість досі не повернулася до неї, вона то провалювалася в сон, то знову поверталася в реальність. Звук не замовкав, тому дівчина ліниво розплющила очі, відновлюючи зір після сну. Тепер у її двері не лише дзвонили, а й тарабанили.

            – Дідько! – вилаялася вона, різко підводячись з ліжка.

            Вийшовши в коридор, вони підняла погляд на годинник, який розташувався навпроти вхідних дверей.

            – Ти знущаєшся, Крістіане?! – прокричала Анна, відчиняючи двері. – Зараз тільки обід!.. – піднявши очі, дівчина побачила перелякану Наталі.

            Подруга перші декілька секунд дивилася на Анну з округлими очима, а потім одразу ж кинулася їй на шию.

            – Дідько, Анно! Що з твоїм телефоном? – на мить дівчині здалося, що Наталі її ось-ось задушить. – Мені з ранку зателефонував Нік і спитав, чи не приїжджала ти до мене вчора. Він так хвилювався, подруго! – вона продовжувала міцно її обіймати. – Чому ми не могли додзвонитися до тебе?

            – Телефон  промок під дощем і більше не вмикається... – задихаючись, промовила дівчина.

            Нарешті подруга вивільнила Анну зі своїх міцних обіймів, але тільки для того, щоб обернутися і покликати когось, хто ховався за рогом.

            – Гей, ти чого? Ніку? – вона, зробивши пару кроків назад, потягла за руку хлопця. Він повільно вийшов з-за рогу і глянув на Анну. – Та ти хоч уявляєш собі, як Нік хвилювався за тебе, коли ти, влаштувавши таке, розвернулася та пішла хтозна куди?!

            – Що? Це я пішла? – Анна була в шоці від почутого, вона склала руки на грудях і різко промовила, звернувшись до Ніка. – Забирайся звідси. Я не хочу більше ніколи тебе бачити.

            – Гей, подруго, легше, – перелякано защебетала Наталі. – Що відбувається?

            – Анно, я... – почав белькотіти Нік. – Ти все неправильно зрозуміла.

            – Пішов геть, я сказала! – прокричала дівчина, виплеснувши цими словами весь свій гнів.

            – Анно, будь ласка, ми ж друзі, – Нік дивився на неї благаючим поглядом.

            – Немає більше ніякої дружби, – Анна кинула Ніку в обличчя його вчорашні слова. – Чи не ти мене вчора переконував в цьому? – вона глянула на нього з докором. Цієї людини більше не буде в її житті. – Забирайся геть!

            Трохи оговтавшись, Нік позадкував назад, розвернувся і зник за рогом.

            Анна дивилася йому в слід, переводячи подих. Її бив озноб, але навряд чи це через застуду. Вона раз і назавжди втратила свого найкращого друга дитинства. І шляху назад вже не було. Він вбив їхню дружбу. Але ж не тільки він у всьому винен? Вона сама зважилася погодитись на побачення...  «Анно, припини його виправдовувати!» – мелькнуло у неї в голові. Ні, однозначно, він вчинив з нею як останній покидьок. Якби Нік тільки міг собі уявити, до чого призвела його байдужість та егоїзм.

            Наталі, помітивши стан подруги, підійшла та обняла її за плечі, легенько підштовхнувши у напрямку до вітальні. Коли вони зайшли, дівчина посадила Анну на диван і задала хвилююче її запитання. – Ен, що трапилося?

            – Навіщо ти його сюди привела? – по щоці Анни покотилася сльоза. – Що він тобі розповів?

            – Ну… – протягнула Наталі. – Він подзвонив мені з самого ранку і запитав, чи не в мене ти сьогодні ночуєш, – дівчина погладила Анну по голові і продовжила. – Я відразу ж запитала, що сталося. І він мені все розповів. За що ти так з ним?

            – Що цей козел тобі сказав? – нахмуривши брови, Анна повторила своє запитання.

            – Нік сказав, що все було нормально, але коли він нахилився тебе поцілувати, ти дала йому ляпаса, накричала і пішла, – Наталі з докором подивилася на Анну. – Сказав, що він шукав тебе по всьому місту. Він, правда, дуже турбувався за тебе, люба. Ти занадто різко відреагувала на його вчинок, навіть якщо тобі це було б страшенно неприємно, ти не повинна так поводитися.

            Анна прибрала руки Наталі зі свого обличчя. Вона більше не хотіла слухати цю маячню, тому випалила на одному подиху:

            – Він мене штовхнув, розвернувся і пішов, кинувши одну під дощем на безлюдній вулиці. Він навіть не подав мені руку, не допоміг підвестися. Просто розвернувся і пішов... – з очей Анни бризнули сльози, але вона не відводила погляду від подруги, яка з кожною секундою мінялася в обличчі: її очі все більше і більше розширювались і в них мерехтіла злість. – До мене чіплялися, мало не викрали. Я виглядала як повія на трасі — мокра, з розмазаною помадою... і... – її голос затремтів.

            – Боже мій, люба! – Наталі швиденько обійняла Анну, нібито намагаючись надати дівчині максимум відчуття захищеності та безпеки. – Який же він виродок! Якщо я його ще коли-небудь побачу, я йому гарненько вріжу, чи ні, я його покладу на лікарняне ліжко!

            – Він не гідний того, щоб моя найкраща подруга опинилася за ґратами через нього. Нехай він просто зникне назавжди з мого життя, – трохи заспокоївшись, знайшла в собі сили заговорити Анна.