Розділ 14

Мокрими від сліз очима, Анна зловила непроникний погляд ангела смерті. Вона, звичайна смертна дівчина, дивилася на того, хто можливо століттями забирав душі у приречених людей. Та мабуть, ніхто з них так відчайдушно не благав його припинити жалюгідне існування їх нестерпного буття.

            Насправді, Анна не хотіла вмирати – вона цінувала кожну мить. Але події сьогоднішнього дня, і не тільки – всі погані спогади за все її життя, наринули на неї з новою силою і в цю саму секунду, вона готова була розпрощатися з життям, аби лише перестати відчувати цей страх і цей біль, що переповнили її до країв. Все життя вона відчувала глибоку порожнечу, але зараз ця порожнеча була заповнена відчаєм.

            Він мовчки дивився на неї, а вона витирала сльози закривавленими руками, ще більше розмазуючи кров по обличчю.

            – Чи не ти мені казала, що боротимешся за своє життя до кінця? – тихо промовив він. У його голосі вже не відчувалося жодної краплі сарказму.

            – Я більше не можу так, – прошепотіла Анна. – Я не впораюся, – з її очей полилася нова партія сліз, вона крадькома подивилася на ангела смерті.

            Він же продовжував сидіти біля неї в тій самій позі: присівши на одне коліно і поклавши на нього руку, пильно дивлячись на її обличчя.

            Вони сиділи так і дивилися один на одного довгий час, не відводячи погляду. Що він так виглядав у її обличчі? Що він на ньому побачив, вирішуючи сказати наступне?

            – Я допоможу тобі.

            Ангел смерті допоможе їй померти?

            Зловивши нерозуміння у погляді Анни, він додав:

            – Поки не з’ясую все, я допоможу тобі боротися.

            – Що? – вкотре витерши сльози зі свого обличчя, вона дивилася на нього, не вірячи в те, що почула.

            – Тільки знай: я роблю це не заради тебе. Просто щоб задовольнити свою цікавість, – впевнено промовив він, у його голосі знову з’явився холодок.

            – Чому ти такий жорстокий? – пробурмотіла Анна, заглядаючи йому у вічі.

            – Я не жорстокий. Я нічого не відчуваю: ні хвилювання, ні жалю, ні, тим паче, співчуття. Така моя сутність. Я ангел смерті.

            – Ти не розповів про мене Женцю? – здивовано запитала Анна. Вона вважала, що після її їдкого висловлювання в бік ангела смерті, він одразу ж рушив до нього.

            – Ні, – коротко відповів темний.

            Анна сиділа на мокрому гравії, мовчки дивлячись на нього, і не знала, що йому на це відповісти: відмовитися від допомоги чи подякувати. Чи хотіла б вона, щоб ангел смерті постійно знаходився поряд з нею? Безумовно, ні. Але, з іншого боку, чи потрібна їй його допомога? Однозначно, так. Анна була збентежена.

            Ангел смерті весь цей час уважно спостерігав, як буря емоцій проносилася обличчям Анни, не промовивши жодного слова. Через кілька хвилин він підвівся і простяг їй руку.

            – Підводься.

            Але дівчина продовжувала сидіти нерухомо, притискаючи коліна до грудей, ніби намагаючись тим самим себе убезпечити. Її погляд був прикутий до землі.

            – Підводься же, Анно, – як не дивно, в його голосі не було ні злості, ні роздратування.

            Зрештою, дівчина прийняла рішення.

            – Добре, – глянувши йому в очі, сказала вона і простягла руку у відповідь. Він сказав, що допоможе їй. Хай буде так.

            Ангел смерті з легкістю допоміг їй звестися на ноги. Її коліна дуже пекли, кров, що виступала на них, вже встигла підсохнути. Анна скривилася від болю. Зловивши рівновагу, вона сама відпустила його руку. Витерши залишок сліз і давши собі обіцянку взяти себе в руки, вона звернулася до ангела смерті:

            – Дякую тобі за допомогу, нехай навіть ти це робиш заради власного інтересу. Ти вже двічі врятував мені життя, – вона говорила щиро, і в її очах, насправді, вбачалася подяка. Але в той же час і недовіра. Він не раз намагався її вбити та погрожував їй. Ці два суперечливі почуття боролися у ній, і серед них не було переможця.

            – Треба йти, – проігнорувавши її вдячність, у відповідь промовив ангел смерті. – Я проведу тебе додому. Тобі треба вийти на головну дорогу, що веде до міста, – він рукою вказав їй шлях.

            Анна кивнула і розвернулась у бік, вказаний темним, але, зробивши пару кроків, вона зупинилася. Її коліна горіли і кожен крок давався їй важко. Вона нахилилася і потерла шкіру навколо ран. Ось би зараз Крістіан виявився поряд і зцілив її. Раптом її осяяло.

            – Гмм. А ти не міг би… – затнулась вона. – Ну це… як Крістіан, допомогти мені? – вона вказала на коліна. Так, це було нахабно з її боку, і так, йому було байдуже, що вона відчуває біль. Але ж він теж ангел, що йому коштує зцілити її.

            Зрозумівши, що вона має на увазі, темний насупився.

            – Це заборонено навіть хранителям. Крістіан порушив Закон, – трохи помовчавши, додав. – Я ангел смерті, моя робота – завдавати болю. Я не можу тебе зцілити, – він опустив погляд униз і потер своє зап’ястя.