Розділ 13

Анна продовжувала сидіти на холодному асфальті, не вірячи в те, що щойно сталося. Як він міг так із нею вчинити? Це ж був Нік, її найкращий друг. На очі дівчини нахлинули сльози. Вона не мала сил піднятися: ні моральних, ні фізичних, вона просто тихенько плакала. Перемістившись на бордюр і підібгавши під груди коліна, вона обняла їх руками і опустила голову. Її тіло весь час тремтіло від схлипів.

Почався дощ. Дрібні краплі падали з неба і стукали по асфальту, але Анні було байдуже, вона продовжувала сидіти не рухаючись, раз у раз здригаючись від ридань. Вічно похмурий і сірий Манчестер здавався дівчині ще більш гнітючим: слабкі вогні ліхтарів, розташованих біля дороги, мляво освічували темну вулицю, а нависаючі над дівчиною чорні постаті будівель, ніби казкові чудовища, неперервно слідкували за нею. Складалося враження, що навкруги не було ні душі – Анна опинилася на самоті в одному із самих великих міст Англії. Лише мляво проїжджаючі автомобілі доводили їй, що вона не єдина жива істота в цьому світі.

Раптом машина, що проїжджала повз, різко загальмувала перед нею, і дівчина ліниво підвела голову.

– Гей, крихітко, тебе підвезти? – чоловік середніх років, єхидно посміхаючись, опустив скло та подивився на Анну.

– Н-ні, дякую, – вона відвернулася від нього, показуючи, що діалог закінчено. Проте чоловік не їхав.

– Що така молода та гарна дівчина робить тут на самоті під дощем? – почувся голос іншого чоловіка із заднього сидіння. Він, прочинивши двері, виставив ногу на асфальт і сперся на неї рукою.

– Я не одна, я чекаю на друга, – випалила Анна перше, що спало їй на думку. Дідько, ще цього їй не вистачало. Вона була тут зовсім одна, і їй не було від кого чекати допомоги. Нік вже давним-давно поїхав, та й вулиця була порожньою, адже почалася вже сильна злива.

– Ти плачеш? Ну-ну. Сідай у машину, я втішу тебе, – він схилив голову, вдивляючись в обличчя Анни.

Дівчина спробувала встати, але в неї це не вийшло: її нога послизнулася на мокрому асфальті, і вона знову плюхнулася на п’яту точку.

З машини почувся сміх:

– Тобі допомогти, мала? – долинуло з водійського сидіння автомобіля. – Бос, мені провести її до машини?

В Анни пробігло тремтіння по всьому тілу, і це було зовсім не тому, що вона промокла до нитки. Їй нарешті вдалося встати, коли водій вийшов з автомобіля.

– Тобі допомогти, чи ти сама сядеш? – погрозливо промовив він.

Анна вже розвернулася, щоб бігти в протилежну від них сторону, але завмерла на місці, витріщивши очі: за два кроки від неї стояв той самий ангел смерті. Його чорна, як воронове крило, сорочка зовсім промокла і прилипала до рельєфного тіла, сірі джинси здавались чорними від масивних крапель дощу, а з його темного волосся стікала вода і струменіла по точеному обличчю, яке було… переповнене люттю.

– Вона не сяде до тебе в автомобіль, – впевнено промовив він. – Їдь, – він пильно вдивився в очі водія, а потім глянув йому за спину, додавши. – Поки є можливість.

«На що він розраховує?» – промайнуло в Анни в голові. Їх було двоє, а він один. Тим більше, ангел смерті не має права завдавати шкоди людям, яких немає у списку приречених.

Однак, як не дивно, трохи повагавшись, водій сів назад за кермо і завів машину. Він ще раз подивився наляканим поглядом на темного і натиснув на педаль газу. Ошелешена Анна стояла і спостерігала, як усе далі й далі віддаляються фари. Перевівши погляд на ангела смерті, вона тихо прошепотіла:

– Дякую.

– Я зробив це не заради тебе, – грубо кинув він їй у відповідь на вдячність. – Хто знає якої шкоди ти могла б їм завдати, – засунувши руки в кишені, він так само, як і вона, проводив поглядом згасаючі вогники машини.

Анна витріщила на нього очі:

– Що? Це вони хотіли мені нашкодити! – Анна не вірила своїм вухам. Що вона, тендітна дівчина, могла зробити двом дорослим та кремезним чоловікам?!

– Подивися на себе. Ти схожа на повію: коротка сукня, розмазана губна помада. Стоїш під дощем неподалік бару, – нарешті, повернувшись до неї, промовив ангел смерті.

Вона подивилася вниз і жахнулася. У чомусь він мав рацію, але як він посмів вимовити ці слова вголос? Якби він знав, що сталося, його думка неодмінно змінилася б.

– Я... – почала вона, але запнулася. – У мене був жахливий день, – вона опустила погляд і поправила мокре волосся, яке прилипало до її щоки. – Що ти тут робиш? – раптом осяяло Анну. – Ти за мною стежиш?

– Пфф, – видихнув він, ніби Анна сказала якусь дурню. – Робити мені нічого, стежити за тобою, – він засунув руки у мокрі кишені джинсів. – Мені на тебе абсолютно байдуже, – закінчив він.

Анна важко видихнула:

– Ну тоді йди у своїх справах. Залиш мене, – вона відвернулася від нього і сіла назад на бордюр. Як тільки він піде, вона зловить собі таксі і поїде додому.

Зробивши пару кроків у бік «Хевен», він зупинився і обернувся.

– Ти що, дурна? Чи тобі сподобалося ловити тут клієнтів? – посміхнувся він і відразу ж нахмурився, повернувши свій звичайний холодний вираз обличчя.

– Не твоя справа, – пробубнила Анна собі під ніс. Як же він її бісить!