Розділ 11

– Інакше кажучи, ангел-охоронець, – продовжив Крістіан, підводячи голову. Блондин заглянув в очі Анни, чекаючи на її реакцію.

Темний розчаровано зітхнув і закотив очі:

– Чудово, – сказав він собі під ніс.

Анні здавалось, що вона була готова до всього, але тільки не до цього: людина, що має дар, вампір, перевертень, зомбі зрештою. Всіх вона бачила на екранах телевізора і читала про них книжки. Але ж ангели? Божі посланці? Вона втратила віру в Бога вже давно. Вона була впевнена, що його не існує, інакше він доглядав би за нею і допомагав, коли вона до нього зверталася.

Повисла незручна тиша, і раптом Анна... засміялася. Вона не знала, як правильно реагувати на всю цю ситуацію, вона не могла прийняти цей факт. Так, справді рана на її нозі зникла, але те, що до цього, у буквальному значенні слова, приклав руку ангел? Ні, нізащо. Це не реально.

– Ти вирішив пожартувати з мене? Але мені зараз не до жартів, – різко обірвала вона свій сміх. Зазирнувши йому за спину, вона додала. – Де ж твої крила, ангеле? Хіба посланці небес носять джинси та кеди? – вона окинула його запитуваним поглядом.

Крістіан нерішуче підвівся і відійшов від крісла. – Я покажу тобі їх.

– Зупинися, ідіоте! – раптом вибухнув темний. – Ти й так достатньо накоїв.

– Шляху назад немає, вона й так бачила достатньо. Тим більше, вона нас запам’ятала, – зробивши невелику паузу, Крістіан задумливо промовив. – Я не можу впливати на її пам’ять.

Прикривши очі, він сконцентрувався. Раптом його тіло засяяло приємним білим світлом, після чого Анна остаточно перестала вірити своїм очам: за спиною у хлопця матеріалізувалися напівпрозорі білі крила, обриси яких з кожною секундою ставали дедалі чіткішими. Вони ніби мерехтіли, незважаючи на яскраве освітлення в кімнаті. Крила були розгонистими і широкими, їй здавалося, якби він захотів, він міг би повністю сховати своє тіло від зайвих очей. Вони були м’якими і ніжними на вигляд, і їй раптом захотілося до них доторкнутися, хоча б один разочок. Тепер же він був одягнений у білі штани та широку білу сорочку, але на його ногах так само спочивали білі кеди.

Побачивши його крила, Анна анітрохи не злякалася, а навіть навпаки вона, ніби зачарована ними, жадібно розглядала кожну пір’їнку. Її обличчя видавало нестримне захоплення і водночас хвилювання. Дівчина відчувала наснагу при одному тільки погляді на Крістіана. А найголовніше, вона відчувала спокій та безпеку.

Крістіан уважно спостерігав за зміною емоцій на обличчі Анни, його руки тремтіли від хвилювання. Він намагався не ворушитися, щоб дати можливість розгледіти його. Він помітно заспокоївся, коли побачив повні захоплення очі Анни. І тільки після того, як дівчина перевела погляд з крил на його обличчя, він їх склав у себе за спиною і м’яко усміхнувся.

Вона усміхнулася йому у відповідь.

– Вони чудові, – тихо прошепотіла Анна, продовжуючи дивитися Крістіану у вічі.

– Ти підписав собі смертний вирок, ангеле-охоронцю Крістіан, – пролунав голос осторонь. Анна тільки зараз згадала, що вони не одні, і відразу її усмішка згасла.

Перевівши погляд на того, хто заговорив, вона запитала:

– Ти теж ангел-охоронець?

Їй здавалося, що вона наперед знала відповідь. Крістіан випромінював умиротворення та безпеку. Хлопець же був повною протилежністю Крістіана – похмурий і недоброзичливий. Від нього віяло пітьмою. Анна не могла уявити за його спиною білі крила, вони йому ніяк не личили.

Він повільно перевів на неї погляд і холодно відповів:

– Це не твоя справа. Я не збираюся повторювати його помилки, – піднявши підборіддя вгору, він глянув на неї пихатим поглядом.

– Він також ангел, – замість нього відповів Крістіан, який на той момент сховав свої крила і представ перед Анною в потертих синіх джинсах і сорочці, додавши. – Але не хратнитель, він – ангел смерті.

Анна подивилася на темного ангела, ще раз оцінивши його. Так, ця роль ідеально йому підходила: від нього так і віяло смертю. Той підняв брову у відповідь на її погляд.

– Чого витріщилася? – гаркнув він.

Злякавшись, дівчина швидко перевела свій погляд на Крістіана. У її голові вже сформувалося наступне запитання.

– Чому ви мене переслідуєте? – запитала вона.

Крістіан зітхнув, і його усмішка зникла з лиця.

– Це довга історія, – сказав він, дивлячись Анні у вічі.

– У нас багато часу, – парирувала вона. – Ти обіцяв мені.

– Що ж, – вагаючись, почав Крістіан і витріщився на свої руки. – У кожної людини є свій хранитель, який слідує за нею і оберігає її від самого народження і до останнього подиху. Це не означає, що ми невідривно перебуваємо поруч, але певний час проводимо поблизу. Особливо якщо підопічному загрожує небезпека. Також ми допомагаємо приймати потрібні рішення, схиляючи людину в той чи інший бік. Та й загалом наглядаємо за нею та її самопочуттям, – Крістіан підняв погляд на Анну. – Вперше я тебе побачив у барі «Хевен». І мене дещо здивувало, – він замовк, роблячи паузу.

– І що ж? – затамувавши подих, поцікавилася Анна, дивлячись на Крістіана.

– Біля тебе жодного разу не з’явився твій хранитель, – замість парубка на її запитання відповів ангел смерті.