Розділ 10

Пальці Анни розтиснулися і склянка полетіла вниз, розлетівшись на маленькі уламки при контакті з плитковою підлогою. Крижана вода забризкала ноги дівчини, але вона цього навіть не відчула. Нудота підкочувала до її горла, і Анна нервово намагалась проковтнути застряглу грудку паніки. Страх заволодів нею. Повільно повернувшись обличчям до того, хто прийшов у її дім, вона широко розплющеними очима витріщилась на нього. Він був усе в тій же чорній сорочці та чорних джинсах. Розташувавшись на дивані і закинувши ногу на ногу, незнайомець оглядав її жорстким поглядом.

Анна не могла вимовити жодного слова, вона мовчки спостерігала за тим, як він перебирав пальцями по спинці дивану.

Пройшло досить багато часу, доки її голос знову не повернувся до неї.

– Як ти мене знайшов? – тремтячим голосом промовила Анна.

– Це не важливо. Важливо тільки те, що ти пам’ятаєш, – він уважно глянув на неї.

– Ти... ти вб’єш мене? – її голос зірвався.

– Дивлячись, що саме ти пам’ятаєш, – він підвівся з дивана і повільним кроком рушив до неї. – Розкажи мені. Хто я?

Анна позадкувала назад. Почувши хрускіт скла, вона відчула різкий біль у ступні.

– Ой, – тихенько промовила дівчина, скривившись від болю, але продовжила задкувати, намагаючись збільшити дистанцію між ними.

Він зупинився.

– Ти сама себе вб’єш раніше, ніж я до тебе дістануся, – задумливо промовив він, засунувши руки в кишені. – Мені навіть не доведеться бруднити руки.

Зробивши ще кілька кроків у протилежному від небажаного гостя напрямку, Анна вперлася у щось холодне та тверде. Стіна. Назад дороги більше немає і відступати нема куди. Втиснувшись у стіну, вона відчула всю безвихідь ситуації. Нога пульсувала від болю, і Анна краєм ока помітила на підлозі криваві сліди, що тяглися від уламків розбитої склянки до місця, де вона стояла. Дівчина кинула швидкий погляд до дверей, що розташувалися в кінці стіни. Шанс втекти здавався їй примарно малим. Він встигне її спіймати раніше, ніж вона дістанеться до них. Тим паче, кожен крок завдавав їй неймовірного болю. Оцінивши ситуацію, Анна зрозуміла, що приречена.

– Що я тобі зробила? Чому ти переслідуєш мене? Як ти зміг пробратися сюди? – запитання так і посипалися з неї. Якщо у дівчини немає можливості втекти, то хоч перед смертю вона задовольнить свою цікавість.

– Дуже багато запитань, – відповів він, зробивши крок до Анни. Темний глянув на її закривавлену ногу.

– Не наближайся! Інакше я... інакше... – а що, власне, вона могла зробити? Кричати не було сенсу, будинок розташовувався на значній відстані від інших, оточений великою територією, засіяною газоном, відокремившись по краях густо засадженими високими деревами. А її смартфон лежав на стільниці, прямо в нього за спиною.

– Інакше… що? – ніби прочитавши її думки, промовив він, продовжуючи рухатись у її бік.

– Зупинися! Будь ласка… – останнє слово Анна вимовила пошепки. Її коліна зрадливо підкосилися, і вона сповзла по стіні вниз.

Але він підходив все ближче і ближче до дівчини. Вона обхопила коліна руками і опустила голову. Анна почула, як скрипить підошва його взуття, коли він присів зовсім поряд із нею.

– Будь ласка, будь ласка… – благаюче повторювала Анна.

– А в барі ти була дуже сміливою, – його голос пролунав зовсім близько. Вона відчула його подих на своїй потилиці. – Куди ж поділася твоя сміливість? – глузливо промовив він.

Анна підвела погляд і з–під чола подивилася на нього. У цей момент темний розглядав її ногу, нахиливши голову набік. Інстинктивно Анна підібгала її ближче, притримуючи тремтячою рукою. Під ногою вже встигла утворитися калюжка крові.

Він потягнувся до Анни рукою, і тут вона закричала так голосно, як тільки змогла:

– Ні! – у цей крик вона вклала всі сили, які в неї тільки були. То був відчайдушний крик загнаного звіра.

Тієї ж миті з’явився спалах яскравого світла і… згас.

– Відійди від неї, темний, – цей голос Анна теж впізнала. Ситуація повторювалася.

Після різкої зміни світла очі Анни все ще звикали до темряви. Вона відчайдушно намагалася розгледіти людину, якій належав цей голос. Усе чіткіше і чіткіше вона вловлювала риси новоприбулого гостя.

Раптом усі лампи на кухні спалахнули, проганяючи геть темряву. Скривившись і ховаючи рукою очі від світла, Анна жадібно дивилася на хлопця через пальці.

На вигляд йому було плюс-мінус двадцять років, і він був у гарній формі. У хлопця були блакитні, як ясне небо в найсонячніший Манчестерський день, очі, обрамлені густими світлими віями. На його обличчя спадали локони дуже світлого волосся, що тільки підкреслювали глибину його блакитних очей. Одягнений він був у блакитні джинси та білу сорочку. Анні здалося, що він практично випромінював світло.

Так, це той самий хлопець, якого вона бачила в барі, і це він її поцілував того вечора.

Усміхнувшись, темний підвівся і повернувся до нього обличчям.

– А ось і винуватець цієї зустрічі завітав, – склавши руки на грудях, він підійшов до нього ще ближче. – Ніч обіцяє бути цікавою.