Розділ 2

Анна Еванс жила своїм розміреним, сповненим турбот, життям. Вона з дитинства відчувала, що особлива, але, на жаль, не в хорошому значенні цього слова. Від самого її народження в житті Анни були присутні всякого роду невдачі і біди, на які вона ніяк не могла вплинути: постійно розбиті коліна в дитинстві; ноги, що заплутувалися в ланцюгу велосипеда та невдалі приземлення на асфальт; непередбачено висока гірка на гірськолижному курорті в Альпах, яка коштувала їй зламаної руки і кількох ребр; нетверезий водій, що проїхав на заборонний знак світлофора та лише за секунду до трагедії натиснув на гальма, відправивши Анну знову до лікарні; будильник, що не продзвонив, тим самим позбавивши дівчину шансу з відзнакою скласти всі іспити в університеті і закінчити рік відмінницею. Здавалося, чорна смуга триває довжиною у все її життя.

У свої двадцять два роки, коли у багатьох молодих людей її віку життя вирує та наповнене безтурботністю й легкістю, Анна відчувала себе старою бабцею – без запалу та бажань. До того ж вона не могла похизуватися гарним і міцним здоров’ям. Часті хвороби, хоч і не настільки серйозні, турбували її від самого народження, не даючи вдосталь насолоджуватися своєю молодістю. Грип, застуда, головний біль – непохитні супутники протягом усього життя дівчини.

Але незважаючи на всі невдачі в житті – Анна шалено любила життя і хотіла жити.

Тільки зараз, знаходячись посеред проїжджої частини, дівчина згадала про це. За інерцією, її руки злетіли до обличчя, намагаючись захистити очі від раптового спалаху. Крізь пальці вона бачила мотоцикл, що летів на неї. Він був уже надто близько.

«Ну от і все», – це була її перша та єдина думка. Анну скував страх, і вона не могла рушити з місця. Все, що вона змогла, – це присісти і затулити обличчя руками.

Звук ставав дедалі голоснішим. Вона відчувала, як її серце залпом б’ється в грудях, займаючи весь простір у її грудній клітці, не залишаючи місця для ковтка повітря. Тепер же Анна почула звук гальмування, але вона чудово розуміла, що це їх не врятує. Аж надто велика швидкість.

Ще мить, і звук пронісся ніби крізь неї, обдавши холодним подихом вітру. Потім – звук металу, що ковзає асфальтом… І все стихло.

Вона так само сиділа згорнувшись клубочком, закриваючи обличчя руками та не в змозі поворухнутися. Їй здалося, що доля змилувалася над нею і дозволила померти без болю. Невже саме так приходить смерть? Невже той, хто вмирає, не відчуває біль? А що далі? Тиша та темрява? Але чому її серце досі так відчайдушно б’ється?

Наче в тумані Анна почула голоси, що пролунали неподалік.

– Що ти коїш, темний? – пронизливий крик змусив Анну здригнутися. – Його час ще не настав!

– Я хотів дещо перевірити, – пролунав другий голос. Більш стриманий та холодний. Від нього по шкірі Анни розбіглися мурашки. – Чому ти один? Гм… Цікаво, – протяжно промовив він.

– Що?!.. Та як ти смієш?!.. – вражено пролунало у відповідь. І тут голоси стихли.      Ще мить, і Анна почула кроки, що наближалися до неї десь із-за спини.

– Гей, дівчино, ти взагалі збожеволіла?! – пролунав ще один голос. У його тоні змішалися страх і обурення. – Ау, підводься! З тобою все гаразд? Я тебе не зачепив? Тобі потрібна допомога? – Анна відчула дотик на своєму плечі і здригнулася.

– Підводься, я тобі кажу, не найкраще місце ти обрала для відпочинку. Ти посеред проїжджої частини.

Анна повільно опустила руки і розплющила очі. Вона побачила зелене світло світлофора для пішоходів, побачила світло яскравих фар автомобілів, що наближалися до неї і зупинялися біля лінії розмітки. Вона… жива? Анна підняла голову і недовірливо подивилася на свого співрозмовника. Перед нею стояв хлопець років двадцяти. Його світле скуйовджене волосся розвівалося від сильних поривів вітру, а карі очі були перелякано округлені. Він виглядав милим і зовсім незрілим. А у руці він тримав шолом. Хлопець був їй незнайомий… Але щось було не так. За його спиною вона побачила дві постаті: білу та чорну. Ще мить – вона моргнула – і вони зникли.

– Давай я тобі допоможу. Потрібно піти з дороги, – молодий чоловік простяг їй руку. Вагаючись, Анна невпевнено, свинцевими пальцями за неї схопилася. Руки хлопця були ніжними та теплими, але водночас сильними. Зовсім без зусиль він смикнув її вгору, допомагаючи підвестися.

Парубок провів її до краю дороги та допоміг дівчині присісти на бордюр. Коліна Анни зрадливо підкосилися, і, якби не він, вона б набила чимало синців. Присівши поряд із нею, він знову заговорив. – Тобі потрібна допомога? Може, води? Швидку?

– Н–ні. Зі мною все… добре, – Анні кожне слово далося нелегко. Тремтячими руками дівчина спробувала прибрати за вухо пасмо волосся, що нависало на її очах.

– Що ж ти коїш? А якби я не зреагував? Ти що, не бачила, що для пішоходів горить червоний?

Анна помітила, як його руки тремтять.

– Світлофор не працював. Я дивилася у всі боки… машин не було… А потім ти з’явився з нізвідки… і… і я злякалася, – Анна заплющила очі і важко видихнула. Вона справді жива.

– Я підвезу тебе додому. Ох, чи ні… – озирнувшись назад і оцінювально подивившись на лежачий мотоцикл, хлопець потягнувся до телефону. – Я викличу тобі таксі.

– Я вже вдома... – промимрила Анна. Побачивши нерозуміння в очах хлопця, вона додала, махнувши рукою у бік багатоповерхівки. – Я живу в цьому будинку.