Пролог

           Величезна широка тронна зала була просякнута мерехтінням свічок, котрі, мов живі істоти у танці, своїми рухами відбивали тіні на високих сірих стінах, змушуючи їх раз у раз змінювати своє забарвлення. Розташовуючись по обидва боки простору від кремезних двостулкових дверей й до самого престолу, чорні підсвічники слугували своєрідним вказівником дороги для прибулих відвідувачів Зали Тіней. Стеля, у вигляді куполу, була рясно всіяна незвичайними фресками: темні фігури з крилами замість шлейфу, вели за собою людей, благородним жестом вказуючи їм шлях. По праву руку, вздовж усієї стіни простягалися арочні вікна, які були обрамлені вузькими дерев’яними рамами. Тільки підійшовши до них, можна було б побачити, від чого вони захищали: за вікном панувала гнітюча пітьма. Сильний подих вітру, ударяючись у скло, змушував їх раз у раз здригатися, а чорні, як смола тучі де-не-де прорізалися блискавками, дозволяючи лише у момент спалаху оцінити висоту прірви, що простягалася глибоко униз.

            Задумливо дивлячись у сторону вікна, на троні височіла темна постать. Широкий поділ чорної як ніч мантії, розпростався по бетонній підлозі і спускався нижче сходами. Шляхетно складені за спиною вугільні крила відблискували у сяйві вогників свічок, переливаючись різними відтінками глибокого чорного кольору. Велично склавши на колінах руки та випроставши спину, сама Смерть вдивлялася в небезпечну пітьму, яка заполонила весь зовнішній простір.

            Володарка життів, більш відома серед людей як Жнець Смерті, була беззаперечним головнокомандувачем темних ангелів, котрі виконували найважливішу місію на землі – проводжали душі у потойбічний світ. Перед самою смертю, кожна людина відчувала дотик їх затишних рук і не вагаючись відпускала свою душу.

            Проте, лише згадка про Женця наводила жах на кожного, хто почув би хоча б краєм вуха це слово. Він вселяв страх та паніку, морок та смуток у серця людей. І чомусь лише після смерті  його зустрічали, як давнього друга, згадуючи свої попередні життя.

            Жнець був справедливим і непохитним, холодним та розважливим у прийнятті рішення, що стосувались людських доль. І за це люди боялися і одночасно поважали його. Тримаючи Царство Темряви у своїх міцних руках, він підтримував рівновагу між добром і злом, світом та темрявою.

            Однак, на жаль, не всі розділяли погляди Смерті на правління потойбічним світом. Були й ті, хто не сприймав перемир’я між темними та світлими ангелами, воліючи весь людський світ занурити у морок та хаос.

            Безперервно вдивляючись у пітьму за вікном, Смерть не звертала уваги на те, що коїлося за високими дерев’яними дверима, із-за яких раз у раз доносилися крики та галас: дзвін розбитих вікон, скрегіт металевих підсвічників об холодну бетонну підлогу та голосні викрики новоприбулих гостей. Крізь щілини в них пробивалося легке мерехтіння вогню, яке блимало теплим помаранчевим світлом, даючи зрозуміти, що за дверима раз у раз мелькотять постаті.

            В ту ж мить, важкі двері трохи причинилися і в них забігли двоє темних ангелів: хлопець і дівчина. На їх щоках виднілися сліди від попелу, а в руках вони тримали довгі сталеві мечі. Світле волосся, що обрамляло обличчя дівчини було скуйовджене та стирчало у різні боки, а в її очах виднівся не прихований жах. Хлопець же виглядав ще більш понівеченим: великий поріз красувався на його правій щоці та простягався від ока до самих вуст.

            – Ваша темносте! – промовив він задиханим голосом, відразу ставши навколішки. Дівчина ж зробила те саме. – Нам не стримати повстання. Вам необхідно сховатись.

            Не відводячи погляд від вікна темна постать промовила холодним та владним тоном:

            – Ховатися? Мені?

            Розгорнувши свої величні крила та закутавшись у них поверх мантії, Смерть перевела грізний погляд на підлеглого, втупивши в нього свої непроникні очі.

            – Жнець смерті не повинен так вчиняти. Яка б на мене не чекала доля, я прийму її з гордо піднятою головою.

            Темний ангел забігала очима в різні сторони, намагаючись підібрати слова:

            – Але ж… Ви не можете… Прошу вас!.. – не встигнувши промовити більше ні слова, двері за їхніми спинами широко розкрилися і в них з’явився  кремезний чоловік одягнутий в чорні шати. За його спиною були розташовані широко розгорнуті крила, що лише підкреслювали його велич. Одним лише махом меча новоприбулий пронизав тіла темних ангелів, котрі не встигли навіть підвестися на ноги. Не зводячи очей зі свого володаря, вони потроху розтавали в чорному серпанку.

            – Луцій. Можна було здогадатися, що це ти. Чому? Як? – підводячись із трону промовила Смерть. 

            – Женцем потойбічного світу повинен бути більш рішучий ангел. Твої домовленості зі світлими лише пригнічують наше положення. Ми повинні правити світом людей на власний розсуд, а не танцювати під дудку Верховних. Трохи часу, і темні ангели захоплять владу. І тоді… – промовляючи ці слова, він рішуче рушив по імпровізованому коридору із підсвічників, які відразу ж згасали за його спиною від сильних змахів його крил. Тільки опинившись прямо перед троном та приклавши лезо до шиї Смерті він продовжив: – Настане тьма.

            Смерть лише повільно прикрила очі. Ще мить і нестерпний біль заволодів тілом: він розповзався від горла і простягався до кінчиків пальців. М’яко торкнувшись холодної бетонної підлоги, постать замерехтіла вугільним серпанком. Знову і знову, наче крила, чорний попіл захоплював тіло у свої міцні обійми, а потім розвіявся вітром, не залишаючи нічого, окрім маленької яскравої кульки, яка сяяла наче зірка в небі. Темний ангел, нахмурившись, протягнув до неї свою руку.

            З цього часу потойбічним світом починає правити нова Смерть.