Глава 30. Бібліотека на межі світів

Богдан ішов уже близько десяти хвилин. Сірий пил під ногами змінювався на твердіший ґрунт, а тріщини в землі ставали вужчими й рідшими. Руїни довкола поступово поступалися місцем чомусь іншому: більш цілісному, більш древньому.

І тоді він побачив обриси.

Спочатку це були лише тіні в тумані: невиразні, розмиті, наче малюнок, нанесений вугіллям на мокрий папір. Але з кожним кроком вони ставали чіткішими, і нарешті перед ним постала будівля.

Богдан зупинився.

Будинок височів перед ним, п'ять поверхів, не менше. Він не був схожий на жодну споруду, яку Богдан бачив у Нексусі. Він здавався старішим за сам час, старішим за руїни довкола, старішим навіть за той вітер, що гнав сірий пил крізь тріщини світу.

Будівля була зведена з каменю та дерева, але це були не просто матеріали. Камінь сяяв тьмяним, майже примарним світлом, а дерево здавалося живим, наче його щойно вирізали з дерева, що росло в самому серці зірки.

Колони, що підтримували фасад, були витесані з цільного каменю й прикрашені коштовностями. Вони переливалися всіма кольорами веселки: червоним, синім, зеленим, золотим, фіолетовим. Кожен камінь пульсував власним ритмом, наче в них билися серця.

А на самих колонах виднілися написи.

Богдан підійшов ближче й придивився. Слова були вигравіювані глибоко в камені, але водночас здавалися живими: вони мерехтіли, пульсували, наче дихали.

«Чи ти впевнений у собі?»

Богдан застиг. Він прочитав це вголос — і слова раптом змінилися.

«Ти впевнений у виборі?»

Він відсахнувся. Напис знову змінився.

«А чи впевнений ти, що взагалі маєш вибір?»

«Чи знаєш ти, ким був?»

«Чи знаєш ти, ким станеш?»

Слова змінювалися дедалі швидше, так швидко, що Богдан уже не встигав читати. Вони миготіли, зливалися в суцільний потік символів, які не мали сенсу. Камінь під ними почав тріщати, коштовності заблимали, наче в агонії, і раптом — трісь!

Колона розкололася. Глибока тріщина пройшла зверху донизу, розділяючи її навпіл. Усі сяючі коштовності на ній згасли одночасно, наче хтось задув свічки.

Богдан відскочив на кілька кроків. Серце калатало, руки тремтіли. Він не знав, що це було: попередження, прокляття чи просто залишковий ефект древньої магії. Але він зрозумів одне: цей будинок не любить, коли його розпитують.

Він перевів подих. Постояв кілька секунд, дивлячись на розколоту колону й згаслий камінь. Потім, стиснувши кулаки, ступив усередину.

Усередині було темно. Лише тьмяне світло, що просочувалося крізь щілини в стінах, дозволяло хоч щось розгледіти.

Богдан опинився в бібліотеці.

Але це була не просто бібліотека: це було море книжок. Полиці, що вкривали стіни від підлоги до стелі, були заповнені томами різних розмірів і кольорів. Деякі з них ще стояли на місцях, але більшість уже лежала на підлозі: розкидані, розкриті, зім'яті. Сторінки шелестіли від протягу, що гуляв коридорами, наче самі книги шепотіли одна одній.

Богдан зробив кілька кроків уперед. Під ногами хрустіли старі палітурки, розсипаючись на пил від дотику. Він обережно переступав, намагаючись не завдати ще більшої шкоди.

І тоді він побачив його.

Посеред бібліотеки, у самому центрі зали, стояв величезний камінь. Він був жовтий: насичений, глибокий, наче сонце, що застигло в камені. А по ньому в різних напрямках бігли білі смуги: рівні, чіткі, наче хтось провів їх пензлем. Вони перетиналися, утворюючи складний візерунок, що нагадував мапу невідомого світу.

А біля каменя, на підлозі, сидів Аріель.

Він сидів, схрестивши ноги, і тримав у руках одну з книжок. Його очі були заплющені, обличчя спокійне, наче він медитував. Але коли Богдан підійшов ближче, він розплющив очі й подивився на нього.

— Добрався? — запитав він. — Портал розвів нас: до дрейфуючих уламків не можна вказати точну точку. Мене винесло прямо сюди, а тебе занесло далі.

Богдан зупинився навпроти нього. Він не знав, з чого почати. Стільки всього сталося за ці хвилини, поки вони були розділені.

— Після входу в портал я опинився в іншому місці, — сказав він нарешті. — Там була... якась істота. Силует. Він говорив зі мною, хотів щось від мене. Але потім... відпустив.

Аріель дивився на нього уважно.

— Відпустив?

— Так, — кивнув Богдан. — Але я не впевнений. Таке відчуття, наче не він сам мене відпустив. Наче хтось змусив його це зробити.

— Опиши його, — тихо сказав Аріель.

— Сірий, наче витканий з сутінків. Обличчя не було. Голос — сотні голосів одразу.

У фіолетових очах Аріеля майнуло щось: чи то занепокоєння, чи то здогадка.

— Зрозуміло, — сказав він нарешті. — Раз усе добре, давай продовжимо. У нас мало часу.

Він підвівся, відклав книжку, яку тримав у руках, і глянув на Богдана.

— Нам потрібно знайти тут дві речі.

— Дві? — перепитав Богдан.

— Так. Перша — книга. Вона має незвичну обкладинку: червону, з чорними лініями. На ній написано: «Історія Дива».

— «Історія Дива»? — Богдан нахмурився. — І що в ній?

— Усе, — коротко відповів Аріель. — У ній записано те, що ти забув. Твоє минуле. Твоє майбутнє. І те, чому ти тут опинився.

Богдан відчув, як щось стиснуло його груди. Книга, яка може повернути йому пам'ять... Він навіть не міг уявити, що це означає.

— А друга річ? — запитав він.

— Бусина, — сказав Аріель. — Вона має кілька кольорів: переливається всіма відтінками. І має здатність до зцілення. Її сила може вилікувати будь-яку рану, будь-яку хворобу, будь-яке прокляття. Навіть те, що вважається невиліковним.

Богдан замислився. І тут же згадав ще дещо.

— А як же артефакт? — сказав він. — Ти ж казав, що тут, у Бібліотеці, захований ключ, який дозволяє подорожувати між вимірами. Без нього я не потраплю додому.

Аріель кивнув, і в його фіолетових очах промайнула тінь.

— Так. Він теж тут. І це третя річ, яку ми маємо знайти. Але про нього — пізніше. Спершу книга й бусина. Без них ми навіть не зрозуміємо, як той ключ активувати.