Глава 29. Угода в саду

Деінде, за межами всіх відомих вимірів, існував сад.

Він не був схожий на жоден сад з інших світів. Тут не було ні трави, ні квітів у звичному розумінні. Замість них росли сяючі рослини, що переливалися всіма кольорами веселки, але залишалися ніжними, майже примарними. Дерева не мали кори: їхні стовбури були прозорими, і крізь них було видно, як усередині тече чисте золоте світло.

Повітря було теплим і спокійним. Воно пахло чимось древнім, що існувало ще до того, як з'явилися перші зорі.

У центрі саду стояв чоловік.

Він не був схожий на людей, яких можна зустріти в Нексусі чи Агломераті. Його тіло здавалося одночасно реальним і нереальним: він існував у цьому просторі, але водночас був його частиною, наче сам сад був його продовженням. Одягу в звичному сенсі він не носив: його огортало легке мерехтливе сяйво тих самих кольорів, що й рослини довкола.

Він працював. Повільно, спокійно, зосереджено. Його руки торкалися листя, поправляли стебла, збирали опале сяйво. Він не поспішав. Здавалося, що він робить це вічність і робитиме ще вічність.

І тоді в саду з'явився інший.

Спочатку це була маленька істота, схожа на ящірку, що вибігла з-під одного з прозорих дерев. Вона швидко побігла вперед, змінюючи форму на ходу: стала птахом, злетіла в повітря, потім упала вниз і перетворилася на пухнастого песика, що виляв хвостом.

Песик пробіг кілька кроків і перетворився на величного вовка зі сріблястою шерстю. Вовк ступив уперед і став людиною.

Чоловік. Високий, стрункий, з довгим чорним волоссям, що спадало майже до ніг. Він був одягнений у темний дворянський костюм без піджака. Тканина ледь помітно сяяла в напівсвітлі саду. Єдиним яскравим акцентом був темно-багряний корсет, що облягав торс, — колір запеклої крові.

Він зробив два кроки вперед і, не зупиняючись, зв'язав своє довге волосся в тугу косу.

— Давай укладемо угоду, — сказав він, зупинившись за кілька кроків від чоловіка, що доглядав сад.

Чоловік не відповів. Він продовжував торкатися листя, наче не чув.

— Давай так, — продовжив чоловік у чорному. У його руці з'явився чорний піджак, який він не поспішаючи надягнув. — Якщо ти програєш, я отримаю частину твоєї сили. Частину твоїх законів. Якщо ж програю я, я не докучатиму тобі три тисячоліття.

Чоловік у саду нарешті зупинився. Він випростався, повільно повернув голову й подивився на того, хто стояв перед ним. Його обличчя було спокійним, майже безтурботним.

— Ти знаєш, — сказав він тихо, — я можу просто прибрати тебе. І ти взагалі нічого не отримаєш.

Чоловік у чорному всміхнувся. Його усмішка була холодною, але в ній не було злоби, лише грайливість.

— Так нецікаво, — сказав він. — Ти ж на його стороні. Перейди на мою.

І в цю мить щось сталося з його грудьми. Прямо в центрі, на рівні серця, з'явилася дірка: чорна, бездонна, розміром із кулак. Краї рани тліли, наче хтось випалив її вогнем.

Чоловік у саду навіть не порухнувся. Лише його погляд на мить став важчим.

Але чоловік у чорному навіть не здригнувся. Він не подивився на рану, не спробував її закрити. Він просто продовжував говорити, наче нічого не сталося.

І так само раптово, як з'явилася, дірка зникла. Груди стали цілими, наче нічого і не було.

— Як грубо, — продовжив чоловік у чорному, роблячи крок ближче. — Ти не уявляєш, як мені це набридло. Давай просто об'єднаємося. Разом ми зможемо звергнути його.

Чоловік у саду завмер.

Він повільно повернувся до того, хто стояв перед ним, і подивився йому просто в очі. Його погляд був важким, древнім, бездонним.

— Ти дограєшся, — сказав він спокійно, але в його голосі почулася сталь. — І зовсім зникнеш, ще до того, як прийде твій час.

На мить у саду повисла тиша. Вітер стих, рослини перестали сяяти. Навіть повітря здалося важчим.

Чоловік у чорному дивився на нього довго, пильно. Потім опустив голову й тихо засміявся.

— Гаразд, — сказав він. — Домовилися. Якщо я виграю, ти віддаси мені свою силу. Але якщо я програю... я піду.

Він простягнув руку. Чоловік у саду подивився на неї, потім на нього.

— Ти не виграєш, — сказав він.

— Побачимо, — відповів чоловік у чорному.

Вони обмінялися рукостисканням, швидким, майже формальним. І в ту ж мить сад здригнувся. Рослини на мить згасли, потім спалахнули знову, але вже яскравіше.

Чоловік у чорному розвернувся й пішов. Його кроки були впевненими, легкими, наче він уже знав, що виграє.

Чоловік у саду залишився стояти сам.

Він повернувся до своїх рослин, простягнув руку й доторкнувся до одного з прозорих листків. Він не сказав ні слова. Але його пальці ледь помітно здригнулися.

Десь у глибині саду щось тихо засміялося.