Глава 28. Той, хто в білому

Простір, де щойно стояв Богдан, спорожнів. Сірий силует завмер, усе ще простягаючи руку туди, де мить тому був хлопець. Вібрація його форми стала різкою, нестабільною, ніби сам гнів почав розривати тканину його сутності.

— Що... — прошепотів він. Голос його втратив багатоголосся й став лише одним — низьким, хрипким, із присмаком отрути. — Що сталося?

Він повільно опустив руку. Пальці тремтіли.

— Він зник, — сказав він уголос. — Він не міг зникнути. Я не відпускав його. Я тримав його простір. Я тримав його час.

Тиша.

І тоді він закричав.

— ХТО ЦЕ ЗРОБИВ?!

Його крик розірвав порожнечу, розколов її на тисячі тріщин. Це був не звук, а хвиля, що розійшлася в усі боки й змусила сам простір вібрувати. Відлуння котилося крізь порожнечу, множилося й поверталося до нього спотвореним, злим шепотом.

— Хто... — уже тихше, майже безсило видихнув силует. — Хто посмів забрати мою здобич?

Ніхто не відповів. Лише тиша. І холод. І відчуття, що хтось спостерігає за ним із глибини.

А потім простір тріснув.

Це було не так, як розколюється камінь: сама реальність дала тріщину. Чорна лінія пройшла крізь порожнечу, розділяючи її на дві половини, і з цієї тріщини безшумно, наче крізь воду, виступила постать.

Чоловік.

Він був весь у білому. Костюм ідеально випрасуваний, без жодної складки, сяючої білизни, що відбивала світло, якого в цьому просторі не було. Краватка біла. Черевики білі. Обличчя приховувала маска, також біла, гладка, без жодних отворів для очей чи рота.

Маска не здавалася страшною. Вона здавалася порожньою, наче за нею не було нічого, крім тиші.

Єдиною плямою кольору на ньому був тонкий червоний браслет на лівій руці. Простий, гладкий, без візерунків. Він ледь помітно світився в темряві.

Сірий силует відсахнувся. Його форма здригнулася: він намагався зменшитися, зникнути, розчинитися. Але було пізно.

— Ти, — прошепотів силует. Голос тремтів.

Чоловік у білому не відповів. Він просто стояв, склавши руки за спиною, і дивився на нього крізь білу маску. Очей не було видно, але силует відчував цей погляд: важкий, холодний, невблаганний.

А потім маскування почало спадати.

Сіра туманність, що приховувала його справжню сутність, розвіялася, як дим на вітрі. І те, що відкрилося, було огидним.

Це було тіло, що колись, можливо, нагадувало людське, але тепер спотворене до невпізнання. Шкіра сіра, луската, вкрита глибокими виразками, з яких повільно сочилася густа, каламутна рідина. Подекуди плоті не було зовсім, і оголювалися темні, гниючі м'язи. Викривлені руки з довгими обламаними пазурами вкривало щось схоже на мох: чорний, липкий, вологий.

Рота в істоти не було. На шиї висів широкий темний нашийник, що закривав нижню частину обличчя, наче хтось насильно заткнув їй рота. Два жовтих гнійних вогники очей дивилися на чоловіка в білому із сумішшю страху й ненависті.

Чоловік зробив крок уперед. Простір навколо нього змінився.

Порожнеча зникла. Натомість з'явилася невелика скеля посеред безкрайнього темного океану. Вода під нею була чорна, густа, наче змішана з тінями. Вона не плескала й не рухалася: просто була, бездонна й мовчазна.

На скелі стояли білий стіл і два дерев'яних стільці, прості, старі, з вицвілим деревом. На столі стояла біла чашка, від якої здіймалася тонка цівка пари.

Чоловік сів на один зі стільців, зручно випроставши ноги, і взяв чашку. Зробив ковток, потім повернув голову до істоти, що так і стояла нерухомо.

— Сідай, — сказав він.

Голос був звичайний: ніжний, спокійний, без жодних емоцій. Але в ньому була така сила, що істота відчула, як підгинаються коліна.

Вона підійшла до столу й сіла на другий стілець, обережно, наче боялася зламати його своєю вагою. Вона не знала, що робити й що говорити. Лише дивилася на чоловіка й чекала.

Чоловік допив чашку, поставив її на стіл і повернувся до істоти. Крізь білу маску він довго, мовчки вивчав кожну деталь її спотвореного тіла.

— Не чіпай його, — сказав він. — Він не той, кого ти можеш чіпати й використовувати у своїх цілях. Він не належить тобі. Він не належить нікому з цього виміру.

Істота здригнулася. Голос, коли вона заговорила, був хрипкий, надтріснутий, наче вона давно ним не користувалася.

— Але він... він міг би дати мені...

— Він міг би дати тобі силу, яку ти шукаєш, — перебив чоловік. — Так, я знаю. Але він також міг би знищити тебе, навіть не помітивши цього. Він не просто людина, яка випадково опинилася в Нексусі. Він — Той, Хто Пройшов Крізь Розпад. Його сутність змінилася. І якщо ти спробуєш забрати те, що йому належить, ти згориш.

Істота вчепилася в край столу, пальці впилися в дерево, залишаючи глибокі подряпини.

— Я не знав! — вигукнула вона. — Я не знав! Я просто... Я просто хотів зцілитися! Я стільки років страждаю, я не можу більше!

Чоловік мовчав. Дивився на неї, і в погляді не було співчуття.

— Так, — сказав він нарешті. — Ти не знав. І тому я даю тобі шанс.

Істота завмерла.

Чоловік підняв праву руку. На долоні з'явилося м'яке, тепле світло: золоте, чисте, бездоганне. Воно не сліпило, але в ньому була сила, яку істота відчула всім єством.

— Я даю тобі вибір, — сказав чоловік. — Ти можеш залишитися таким, як є. Гнити. Страждати. Чинити опір. Або прийняти мою допомогу й стати тим, ким ти мав бути.

— Що я маю зробити? — прошепотіла істота.

— Пообіцяти, що ти більше ніколи не спробуєш використати його. Пообіцяти, що виконуватимеш мої завдання. І ніколи не ставитимеш під сумнів мої рішення.

— І ти вилікуєш мене?

— Я не просто вилікую тебе, — сказав чоловік. — Я перетворю тебе.

Він змахнув рукою. Золоте світло вирвалося з долоні й огорнуло істоту. Вона скрикнула, не від болю, а від несподіванки. Її тіло почало змінюватися.

Гниюча шкіра стягувалася, ставала гладенькою, чистою. Рани закривалися, мох зникав, рідина перестала сочитися. Кістки випрямлялися, руки набували правильної форми, нашийник на шиї розчинився, відкриваючи нормальний рот.